Служниця

дзижчання у власній сумочці. Мобільний. Витягаю його. На екрані —

повідомлення від Ніни.

Не забудьте винести сміття.

Сиджу, зціпивши зуби. Якщо існує щось, здатне швидко й ефективно

покласти край твоїм фантазіям про те, що ти щось більше за

звичайнісіньку служницю, то це повідомлення від господині, яка

нагадує про необхідність винести сміття. Ніна завжди нагадує мені, що

має приїхати сміттєвоз, щотижня вважає за потрібне на цьому

наголосити, навіть попри те, що я досі жодного разу не забула витягти

пакети зі сміттям попід браму. А найгірше те, що, дивлячись на

повідомлення, я усвідомлюю раптом: я сьогодні справді забула винести

мішки зі сміттям на узбіччя. Зазвичай я роблю це по обіді, а сьогодні

розклад зійшов на пси, тому це геть випало в мене з голови.

Утім нехай собі. Просто треба не забути зробити це ввечері, коли ми

повернемося. Коли автівка Ендрю перетвориться знову на гарбуз.

— З вами все гаразд?

Ендрю стривожено зсуває брови, дивлячись на мене. Помітив, що я

читаю повідомлення. Мої теплі почуття до нього трохи вщухають.

Ендрю не мій кавалер, який привів мене в театр. Він мій працедавець.

Він одружений. Він привів мене сюди, бо йому мене шкода через те, що я така неосвічена.

І не можна про це забувати.

***

Вистава просто дивовижна.

Я мало не підстрибую на сидінні у своєму шостому ряду, захоплено

роззявивши рота. Тепер я розумію, чому це шоу — одне з

найпопулярніших на Бродвеї. Музикальні партії закарбовуються в

пам’яті, танцювальні номери вишукано-складні, а актор, який грає

головну роль, — такий романтичний.

Утім я маю визнати, він усе одно й близько не такий красень, як

Ендрю.

Акторів тричі викликають на поклон. Нарешті виставу закінчено.

Глядачі прямують до виходів. Ендрю неквапом зводиться з місця й

потягується, розминаючи спину.

— То як щодо вечері?

Кладу програмку в сумочку. Зберігати її ризиковано, але мені

страшенно кортить залишити собі бодай щось на згадку про цей

дивовижний вечір.

— Звучить нівроку. Чи є у вас якісь міркування щодо того, де можна

повечеряти?

— За кілька кварталів звідси є чудовий французький ресторан. Вам

подобається французька кухня?

— Я ніколи ще її не куштувала, — зізнаюсь я. — Хоча картопля фрі

мені подобається.

Він сміється.

— Гадаю, вам буде до смаку. Авжеж, пригощаю я. Що скажете?

Скажу, що Ніна достеменно буде не в захваті, дізнавшись, що її

чоловік повіз мене на виставу, а на додачу ще й пригощав мене

вечерею в дорогезному французькому ресторані. Але хай йому грець!

Ми вже тут, і вона все одно казитиметься через виставу, тож згорів

сарай — гори і хата.

— Звучить чудово.

У своєму колишньому житті, до того як я почала працювати у

Вінчестерів, я ніколи не змогла б поткнутися до французького

ресторану на кшталт того, куди веде мене Ендрю. На дверях висить

меню, і я, кинувши погляд на ціни, розумію, що сама лише перекуска

перед основною стравою змусить мене на кілька тижнів покласти зуби

на полицю. Але, стоячи поруч із Ендрю, вбрана в Нінину білу сукню, я

не почуваюся тут забродою. Принаймні ніхто не намагається мене

витурити із закладу.

Ми заходимо в ресторан. Упевнена, всі присутні вважають нас

парою. Я кинула погляд на наше відображення і маю визнати, що

разом вигляд у нас направду нівроку. Якщо вже зовсім чесно, ми

більше схожі на закохану пару, аніж Ендрю з Ніною. Ніхто не звертає

уваги на те, що в нього є обручка, а в мене — нема. А от те, як він

ніжно кладе руку мені на талію, скеровуючи мене до нашого столика, а

потім відсуває для мене стілець, певна річ, кидається в очі.

— Ви дуже чемні, — зауважую я.

Він сміється.

— А за це треба подякувати моїй матінці. Це вона мене таким

виховала.

— І зробила це прекрасно.

Ендрю широко всміхається.

— Їй було б приємно це чути.

Певна річ, ці слова змушують мене згадати Сесілію. Те мале

розманіжене стерво, якому, здається, неабияк подобалося мною

попихати. Але ж Сесілії багато чого довелося пережити. Подумати

лишень, її ж намагалася вбити власна мати!

Підходить офіціант, щоб вислухати наші побажання стосовно напоїв.

Ендрю замовляє келих червоного вина, я так само. На ціни навіть не

дивлюся. Якщо гляну бодай краєм ока, мене достеменно знудить. До

того ж Ендрю вже сказав, що платитиме сам.

— Гадки не маю, що замовити, — зізнаюся я. Жодна з назв страв не

здається мені навіть приблизно знайомою; меню від першого до

останнього рядочка французькою. — Ви розумієте, що вони

пропонують?

— Oui[18], — озивається Ендрю.

Скидаю брови.

— Ви говорите французькою?

— Oui, mademoiselle[19], — підморгує він мені. — Я, власне кажучи, вільно нею володію. Юнаком рік провчився в паризькому коледжі.

— Вау!

А я не лише французької в коледжі не вивчала, я взагалі в коледжі не

вчилася. У мене є тільки атестат про неповну середню освіту.

— Якщо хочете, перекладу вам меню англійською.