Служниця

далі Аманда. — Зателефонував дружині, слухавку ніхто не взяв, він

стривожився. Хвалити бога, що він звернувся до поліції.

Попри пігулки голова в мене болить щомиті дедалі дужче. Здається, мене от-от знудить.

Ніна намагалася вбити доньку.

Намагалася вкоротити собі віку.

Боже милий, це ж недарма вона сидить на антипсихотичних

препаратах.

Усе це здається мені якоюсь нісенітницею. Про Ніну багато чого

можна розповісти, утім вона достеменно любить Сесілію, дуже

любить. Вдавати таку любов не вийде. Але попри це я вірю Аманді —

адже до мене вже не вперше долинають чутки про Нінине божевілля.

Неможливо ж таке, щоб усеньке місто помилялося.

Ніна справді намагалася вбити власну доньку.

А проте, знову ж таки, я не в курсі всіх обставин. Я чула про

післяпологову депресію, про те, як вона здатна затьмарювати розум.

Може, вона не розуміла, що коїть. Адже ніхто не стверджує, буцімто

Ніна спланувала вбивство власної доньки заздалегідь! Якби було так, вона нині скніла б за ґратами. Їй присудили б довічне ув’язнення.

Утім… Хай стан Ніниної психіки мене справді тривожить, але аж

дотепер мені не вірилося, що моя господиня здатна на справжнє

насильство. Виходить, що я її недооцінила.

Уперше, відколи Ензо дав мені відкоша, я згадую ту паніку в його

очах і те, як квапливо він подався до дверей.

«Ти… їхати, Міллі. Це небезпечно».

Він боїться за мене.

Він боїться Ніни Вінчестер.

Якби ж то він говорив англійською! Якби ж то він говорив

англійською, то я, мабуть, уже справді накивала б звідти п’ятами.

Але що мені тепер робити? Вінчестери платять мені нівроку, а проте

не аж так нівроку, щоб я, звільнившись просто зараз, без проблем

утрималася на плаву. Ні, до цього наразі далеко. Крім того, якщо я

звільнюся отак-от раптово, пристойну рекомендацію мені не отримати.

Доведеться знову передивлятися оголошення й чути відмову за

відмовою, щойно потенційні працедавці дізнаються, що я колишня

ув’язнена.

Треба протриматися у Вінчестерів іще трохи. І докласти максимум

зусиль, щоб не розлютити Ніну Вінчестер. Можливо, від цього

залежить моє життя.

РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Уже вечір, а картонна коробка, яку заніс до будинку Ензо, досі

стовбичить на столі. Невдовзі вечеря, мені треба накривати на стіл, тому пробую посунути коробку, проте вона справді дуже важка — те, з

якою легкістю ніс її садівник, ввело мене в оману. Боюся, якщо

спробую підняти, то просто впущу. А всередині, цілком можливо, якась безцінна ваза династії Мінь чи щось таке крихке й коштовне.

Знову вивчаю адресу відправника. Евелін Вінчестер. Цікаво, хто це

така. Почерк сягнистий, із закрутками. Обережно струшую коробку, не

піднімаючи — і чую, як там, усередині, щось шурхотить.

— Що, вже отримуєте подарунки на Різдво?

Скидаю погляд. Це Ендрю. Мабуть, зайшов до будинку через гараж.

Він дивиться на мене, усміхаючись кутиком губ, краватка на шиї

розслаблена. Як добре, що сьогодні він у ліпшому гуморі, ніж був

учора! Мені після того їхнього візиту до репродуктолога здалося було, що Ендрю на межі. А потім ще та їхня сварка, коли я запідозрила, що

Ніна його вбила… Певна річ, тепер, коли я знаю, з якої причини вона

потрапила до психіатричної клініки, те моє припущення вже не

здається мені таким божевільним.

— Зараз тільки червень, — нагадую я.

Він цокає язиком.

— Отримувати різдвяні подарунки ніколи не буває зарано!

Ендрю обходить стіл, щоб глянути на адресу на коробці. Він стоїть

лишень за кілька дюймів від мене, я відчуваю аромат його лосьйону

після гоління. У нього такий запах… приємний. Дорогий.

«Припини, Міллі. Припини принюхуватися до свого господаря».

— Та це ж від моєї матінки, — вигукує він.

Усміхаюся.

— Мати досі надсилає вам гуманітарну допомогу?

Ендрю сміється.

— Власне, раніше надсилала. А надто коли Ніна… хворіла.

Хворіла. Файний евфемізм для позначення того, що його Ніна

утнула. У мене це досі просто в голові не вкладається.

— Мабуть, це якийсь подарунок для Сісі, — каже Ендрю. — Мамі

подобається її тішити. Вона завжди каже, що, оскільки в Сісі лишень

одна бабуся, вона вважає своїм обов’язком розпещувати малу.

— А як же Нінині батьки?

Якусь мить Ендрю мовчить, поклавши долоню на коробку.

— У Ніни батьки померли. Ще коли вона була зовсім юною. Я ніколи

їх не бачив.

Ніна намагалася вкоротити собі віку. Намагалася закатрупити власну

доньку. А тепер виявляється, що в неї ще й мертві батьки на рахунку.

Сподіваюся, служниця — не наступний пункт цього переліку?

Ні. Треба викинути ці думки з голови. Швидше за все, Нінині батьки

померли від раку чи, припустімо, від проблем із серцем.

Хай там що в Ніни відбувається в голові, з лікарні її відпустили, отже

зважили, що вона може перебувати межи людьми. Презумпцію

невинуватості ніхто не скасовував…

— Хай там як, — Ендрю виструнчується, — дайте-но я відкрию це

коробисько.