Служниця

дороге вбрання, вишукане взуття, круту тачку. Як воно було б: винайняти служницю, якою можна попихати досхочу, примушувати її

готувати й прибирати, а на додачу відрядити її жити в комірці на

горищі… Поки я сама ніжитимуся в просторій спальні, у величезному

ліжку з безліччю ковдр. Але найголовніше — як воно було б мати

такого чоловіка, як Ендрю. Уявляю, як він цілував би мене — так само, як цілує її. Уявляю тепло його тіла обіч із моїм…

Боже милий, треба негайно викинути ті думки з голови. Просто

зараз! На своє виправдання можу зауважити лишень, що дуже довго

була самотня. Я десять років провела у в’язниці, мріяла про ідеального

хлопця, якого зустріну, коли опинюся нарешті на волі. Хлопця, який

врятує мене від усього. А натомість…

То що, можливо, усе ще попереду. Можливо, у мене ще все буде

добре.

Підіймаюся на другий поверх і стаю до роботи — застилаю ліжка, прибираю у спальнях. Завершивши із цим, саме збираюся спуститися, коли лунає дзвоник у двері. Квапливо біжу відчиняти. На мій подив, це

Ензо, який стискає в руках величезну картонну коробку.

— Ciao, — кажу я, згадавши, як він навчив мене вітатися.

На обличчі його на мить з’являється потішений вираз.

— Ciao. Це… для тобі.

Я негайно розумію, що, найімовірніше, сталося. Інколи кур’єри

вдають, буцімто не розуміють, що можна зайти на подвір’я, а тому

лишають важкий вантаж просто зовні попід брамою, і мені доводиться

власноруч тягти його до будинку. Мабуть, Ензо побачив кур’єра, який

залишив посилку, і вирішив зробити мені послугу, доправивши

коробку власноруч.

— Grazie, — кажу я.

Він зводить брову.

— Хотіти, я?..

За мить розумію, що саме він має на увазі.

— А… так, звісно. Поставте її на обідній стіл.

Вказую на стіл, і він слухняно несе туди коробку. Згадую, як

розлютилася Ніна, коли дізналась, що Ензо побував у будинку. Утім

зараз її вдома немає, а коробка на вигляд дуже важка, я її не підніму.

Коли садівник ставить вантаж на стіл, я кидаю погляд на адресу

відправника.

Евелін Вінчестер.

Мабуть, хтось із родичів Ендрю.

— Grazie, — повторюю я.

Ензо киває. На ньому сьогодні біла футболка й джинси. І вигляд у

нього нівроку. Багато хто з тутешніх заможних жіночок безсоромно

витріщається на нього, коли він, геть спітнілий, порається в саду десь

у них по сусідству. Відверто кажучи, мені самій зовні більше до

вподоби Ендрю. А ще ж цей мовний бар’єр. Проте, можливо, таки

варто трохи розважитися з Ензо, це піде мені на користь. Дасть змогу

трохи скинути напруження і, можливо, нарешті викинути з голови ці

недоречні фантазії про чоловіка моєї працедавиці.

Я не зовсім розумію, на якій конячці до нього під’їхати, зважаючи на

те, що англійською, схоже, садівник ні бе ні ме ні кукуріку. Але ж мова

кохання універсальна!

— Води? — пропоную я, міркуючи, як би то підступитися із цим до

італійця.

Він киває.

— Si.

Швидко йду в кухню, квапливо витягаю склянку з креденса.

Наполовину наповнюю її водою, несу йому. Він вдячно її приймає.

— Grazie.

Він п’є воду, а я дивлюся, як випинаються під футболкою його

біцепси. Тіло в нього справді напрочуд гарне. Цікаво, який він у ліжку.

Мабуть, просто неймовірний.

Зчіпляю руки, дивлячись, як він п’є.

— То… ееее... Ви зараз… зайняті?

Він опускає склянку. Спантеличено дивиться на мене.

— Га?

— Емм… — кашляю, прочищаючи горло. — Ну, тобто… Чи у вас

багато роботи?

— Робота. — Він киває, зачувши знайоме слово. Серйозно, у мене це

просто в голові не вкладається. Він працює тут три роки — і попри це

геть не розуміє англійської? — Si. Molto occupato[15].

— Ага.

Щось воно якось наче не клеїться. Можливо, варто одразу перейти до

справи замість ходити околяса?

— Послухай, — кажу я, підступаючись до нього. — Я просто

подумала… не хочеш влаштувати… ну, маленьку перерву?

Темні очі вивчають моє обличчя. Очі в нього справді дуже гарні.

— Я… не розуміти.

Я впораюся. Мова кохання універсальна, кажу ж.

— Перерва, — тягнуся до нього, кладу руку йому на груди. Заклично

зводжу брови. — Ти розумієш, про що я.

Я розраховувала, що він, зачувши це, широко усміхнеться, підхопить

мене на руки та потягне на горище. А там уже розбещуватиме мене

годинами поспіль. От чого я не сподівалася, то це того, що погляд його

потемнішає.

Ензо відсахується від мене так, наче в мене раптом зайнялася голова.

Відтак починає стріляти в мене залпом якихось роздратованих

італійських фраз. Я гадки не маю, що він каже — знаю лишень, що це

достеменно не «привіт» і не «дякую».

— Я… вибач, — белькочу безпорадно.

— Sei pazzo! [16] — вигукує він. Куйовдить п’ятірнею чорне волосся.

— Che cavolo! [17]

Як незручно вийшло. Мені кортить крізь землю провалитися. Ну, тобто, авжеж, можливість того, що він відкине мою пропозицію, була, але я не очікувала, що він це зробить так… запально.

— Я… я не хотіла…

Він майже налякано озирається на сходи. Потім знову дивиться на

мене.