Служниця

не збираюся. Мені треба працювати тут, допоки не вийде зібрати

пристойну суму. І я докладатиму максимум зусиль, щоб Ніна була

задоволена моєю працею.

РОЗДIЛ ВIСIМНАДЦЯТИЙ

Уночі я прокидаюся від криків.

Узагалі на горищі напрочуд хороша звукоізоляція, тому розмов там, унизу, я не чую. Проте зараз гучні голоси лунають просто з кімнати, розташованої попід моєю. Чоловічий і жіночий голоси.

Ендрю й Ніна.

А тоді я чую звук удару.

Інстинктивно скочуюся з ліжка. Можливо, це мене не обходить, але

там, унизу, щось відбувається. Треба принаймні пересвідчитися, що

все гаразд.

Беруся за ручку дверей. Вона не повертається. Власне, я вже звикла

до того, що вона раз у раз заскочує. Але часом мене через те все одно

поймає паніка. Урешті-решт ручка піддається, і я виходжу в коридор.

Рушаю рипкими сходами на другий поверх. Тепер, коли спустилася з

горища, голоси чути ще виразніше. Вони лунають зі спальні моїх

господарів. Ніна кричить на Ендрю. Голос її звучить майже істерично.

— Це несправедливо! — вигукує вона. — Я ж зробила все, що могла, і…

— Ніно, — каже він. — Це не твоя провина.

— Це моя провина! Якби ж то в тебе була молодша жінка, то й

дитинка народилася б! Це я в усьому винна!

— Ніно…

— Тобі буде краще без мене!

— Ну ж бо, не треба, не кажи такого…

— Але це правда!

Зауважую, що голос її не здається засмученим. Він радше

розлючений.

— Ти хочеш, щоб я померла!

— Ніно, припини це!

Лунає ще один звук удару. А тоді знову. Я задкую на крок, розриваючись між бажанням постукати у двері, аби пересвідчитися, що все гаразд, і пориванням чкурнути назад до своєї кімнати, щоб

сховатися. Кілька секунд стою, паралізована власною нерішучістю. Аж

тоді двері рвучко розчахуються.

На Ніні та сама сніжно-біла нічна сорочка, що й тієї ночі, коли вона

заскочила нас із Ендрю у вітальні. Але зараз я помічаю червону смугу

на світлій тканині — на стегні й аж до самісінького берега сорочки.

— Міллі! — вигукує вона. — Що ви тут робите?

Дивлюся на її руки. Уся правиця теж зашмарована червоним.

— Я…

— Ви що, шпигуєте за нами? — Вона зводить брови. —

Підслуховуєте нашу розмову?

— Ні! — Задкую ще на крок. — Я просто почула шум і злякалася…

Хотіла пересвідчитися, що все гаразд.

Вона перехоплює мій погляд, спрямований на… я майже впевнена, що на сорочці в неї кров. І, здається, моя реакція її тішить.

— Я порізала долоню. Немає приводів для хвилювання. Ваша

допомога мені достоту не потрібна.

Що в них тут відбувалося? Це через порізану долоню в неї сорочка в

крові? І де Ендрю?

А що, як вона його вбила? Що, як він лежить зараз мертвий отам, посеред спальні? Чи ще гірше — просто зараз спливає кров’ю? Може, у мене є ще шанс його врятувати? Можливо, я в житті припустилася

багатьох помилок, але я не дозволю, щоб Ніні так просто минулося

вбивство.

— Де Ендрю? — питаю я.

На щоках її спалахують червоні плями.

— Перепрошую?

— Я просто… — Переступаю з ноги на ногу, лише зараз згадавши, що босоніж. — Я чула якийсь гуркіт. Чи з ним усе гаразд?

Ніна розлючено дивиться на мене.

— Та як ви смієте? У чому ви мене звинувачуєте?

Мені спадає на думку, що Ендрю — високий, сильний чоловік. Якщо

Ніна його укоцала, то хіба в мене є проти неї бодай найменший шанс?

Але я не годна зрушити з місця. Мені треба пересвідчитися, що з

Ендрю все добре.

— Повертайтеся до своєї кімнати, — наказує моя господиня.

Сковтую клубок у горлі.

— Ні.

— Повертайтеся до своєї кімнати! Інакше можете вважати, що вас

звільнено.

І вона це серйозно. От в очах її бачу, що серйозно. Але я не годна

зрушити з місця. Знову беруся заперечувати, аж тоді чую якийсь звук.

Звук крана, який повертають у ванній, суміжній з їхньою спальнею.

З Ендрю все гаразд. Він у ванній.

Хвалити бога.

— То що, задоволені? — Ті світло-блакитні очі — наче дві крижинки, але я бачу в них якийсь химерний вираз. Натяк на втіху. Їй подобається

мене лякати. — Мій чоловік живий і здоровий.

Опускаю голову.

— Гаразд. Я просто хотіла… Перепрошую, що потурбувала.

Відвертаюся і йду коридором. Відчуваю, що Ніна дивиться мені в

спину. Я вже біля сходів, коли за спиною лунає її голос.

— Міллі?

Озираюся. Біла нічна сорочка мерехтить у місячному промінні, яке

заливає коридор. Ніна в ній схожа на янгола. От якби ще не кров…

Помічаю калюжку червоної рідини на підлозі саме під її пораненою

правицею.

— Так?

— Уночі залишайтеся на горищі. — Ніна пильно дивиться на мене.

— Ви мене зрозуміли?

Двічі повторювати їй не доведеться. Та я тепер з того горища довіку

б не спускалася!

РОЗДIЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ

Наступного ранку Ніна знову — сама лагідність. Схоже, все, що

відбувалося вночі, випало в неї з голови. Я й сама зважила б, що то все

був просто жасний сон, якби не бинт, що ним перев’язано правицю

моєї господині. Білий бинт у червоних цятках.

Утім, хоча зі мною Ніна чемна, схоже, вона таки нервує. Везучи