Служниця

кавовий столик перед Сесілією. Вона опускає погляд на канапку, супиться. Ретельно вивчає, а тоді кривиться з огидою.

— Фе! — вигукує мала. — Я такого не їстиму!

Богом присягаюся, я колись цю малу паршивку голіруч придушу!

— Ти сказала, що хочеш канапку із шинкою. Я тобі саме її і зробила.

— Я не казала, що хочу канапку із шинкою! — квилить вона. — Я

сказала — із ши!

Витріщаюся на неї, роззявивши рота.

— Ши? Канапка із ши? Що воно таке?

Сесілія роздратовано гарчить і жбурляє канапку на підлогу. Шинка

летить в один бік, хліб у другий. Єдиний плюс у тому, що майонезом я

хліб не мастила, тож принаймні не доведеться відчищати від килима

ще його на додачу.

Доста. Ця дівка мене допекла. Може, виховання Сесілії справді мене

не обходить, але дівчисько досить доросле, щоб знати: їжу на підлогу

не жбурляють. А надто якщо в будинку незабаром з’явиться малюк, Сесілії давно вже час навчитися поводитись, як годиться дитині її віку.

— Сесіліє… — починаю я крізь зуби.

Вона скидає ледь загострене підборіддя.

— Що?

Не знаю, що між нами двома сталося б, однак нашу сутичку уриває

звук ключа, який обертається в замковій шпарині. Мабуть, це Ендрю з

Ніною повернулися від свого репродуктолога. Відвертаюся від Сесілії, квапливо розтягую губи в усмішці. Впевнена, Ніна зараз страшенно

схвильована.

От лишень, коли вони заходять до вітальні, я бачу, що жоден з них не

всміхається.

Це ще м’яко сказано. Нінине біляве волосся скуйовджене, біла блузка

пожмакана. Очі почервонілі, повіки набряклі. В Ендрю теж вигляд не

вельми. Краватка наполовину розплутана, наче він уже почав був її

знімати, а потім щось його відволікло від процесу. І в нього теж очі

червоні.

Стискаю руки.

— У вас усе гаразд?

Дарма я розтулила губи. Промовчати — от що треба було зробити. Бо

Ніна скидає на мене очі, і її бліді щоки маковіють.

— Боже мій, Міллі, — гарчить вона. — Це ж треба пхати всюди свого

носа! Вас це не обходить, хай вам грець.

Сковтую.

— Перепрошую, Ніно.

Погляд її зісковзує на безлад на підлозі. Черевички Сесілії. Хліб і

шинка, які валяються обіч кавового столика. А самої Сесілії вже й

близько немає — вона останньої миті накивала п’ятами з вітальні.

Обличчя Ніни смикається.

— Я що, заради цього повернулася додому? Щоб побачити увесь цей

безлад? За що я вам плачу? Може, вам слід підшукати собі нову

роботу?!

Горло в мене перехоплює.

— Я… я саме збиралася все це прибрати…

— Заради мене не варто так себе утруднювати! — Вона кидає в бік

Ендрю зморений погляд. — Я піду приляжу. В мене голова

розколюється.

Ніна заходиться важко підійматися вгору сходами. Кожен її крок

схожий на постріл. Врешті захряскуються двері їхньої спальні. Щось

сталося, це очевидно. Утім зараз пробувати поговорити з нею марно.

Ендрю падає на обіп’яту шкірою канапу. Відкидає голову на спинку.

— От халепа…

Я закушую губу. Опускаюся з ним обіч, навіть попри те що відчуваю

— не варто цього робити.

— З вами все гаразд?

Пучками пальців він тре очі.

— Правду кажучи, ні.

— Може… може, хочете поговорити?

— Та ні… — Він на мить приплющується. Зітхає. — Нічого в нас не

вийде. Ніна не завагітніє.

Перша моя реакція — подив. Не сказати б, що я так уже в цьому

тямлю, але ж я вважала була, що в Ніни й Ендрю вистачить грошви, аби здолати проблему. От слово честі, я ж бо на власні очі бачила в

новинах той сюжет про шістдесятирічну при надії!

Проте казати цього Ендрю не варто. Вони щойно побували в одного з

провідних репродуктологів. Він достеменно знається на цьому краще

за мене. Якщо він сказав, що Ніна не завагітніє, так воно і є. Дитинки в

них не буде.

— Мені дуже шкода, Ендрю.

— Так… — Він запускає розчепірені пальці у волосся. — Я

намагаюся якось із цим примиритися, але, відверто кажучи, це мене

засмутило. Ну, тобто я люблю Сесілію як рідну, але… я хотів… тобто, я завжди мріяв…

Це найвідвертіша з наших розмов. Так приємно, що він зі мною

щирий.

— Розумію, — бурмочу я. — Це, мабуть, так важко… для вас обох.

Він понурює очі.

— Маю бути сильним заради Ніни. Ця звістка її просто спустошила.

— Я можу чимось допомогти?

Він якусь мить мовчить, водячи пальцями по шву на облямівці

канапи.

— Ніна хоче побувати на виставі… Вона про неї неодноразово

згадувала. «Мить істини», так вона називається. Якби нам вдалося

дістати квитки, це дуже її потішило б. Може, ви могли б спитати її, на

яку дату вона хоче піти, а тоді забронювали б місця в партері. Це було

б просто чудово.

— Добре, я зроблю це, — кажу я.

Терпіти не можу Ніну, на це є достолиха причин, але не уявляю, як

воно, отримати такі новини. У мене аж серце за неї скімлить.

Він знову тре почервонілі очі.

— Дякую, Міллі. Відверто кажучи, я не уявляю, що ми без вас

робили б. Вибачте за те, як Ніна іноді з вами поводиться. Вона просто

трохи запальна. Але ви справді їй до вподоби, вона дуже цінує вашу

допомогу.

Я не впевнена, що це правда, але сперечатися з ним із цього приводу