Смерть лорда Еджвера

— О, ще зарано говорити. Спершу треба вникнути в запитання: у кого був мотив хотіти смерті лорда Еджвера. Є, звісно, небіж, який має право на спадщину. Надто очевидно, мабуть. А ще, попри категоричне твердження міс Керрол, є питання ворогів. Лорд Еджвер справив на мене враження людини, яка дуже легко може знайти ворогів.

— Так, — погодився я. — Саме так.

— Хай хто це був, він мусив почуватися доволі безпечно. Пригадуєте, Гастінґсе, якби Джейн Вілкінсон не передумала в останню хвилину, вона не мала б алібі. Вона могла бути у своєму номері в «Савої», і це було б важко довести. Її б арештували, притягнули до судової відповідальності — певно, повісили б.

Я здригнувся.

— Але є одна річ, яка мене збентежила, — продовжував Пуаро. — Бажання звинуватити її зрозуміле — але що тоді з телефонним дзвінком? Чому хтось телефонував їй у Чизік і, переконавшись, що вона там, негайно кинув слухавку. Здається, хіба ні, наче хтось хотів упевнитися у її присутності на вечері перед тим, як перейти до… чого? Це була дев’ята тридцять, майже ймовірно перед убивством. Намір тоді здається — не підберу іншого слова для нього — благодійний. Це не міг телефонувати вбивця — вбивця будував плани, щоб звинуватити Джейн. Хто ж це був? Здається, наче ми маємо тут абсолютно два різні збіги обставин.

Зовсім спантеличений, я похитав головою.

— Це могло бути лише збігом, — запропонував я.

— Ні, ні, усе не може бути збігом. Півроку тому зник лист. Чому? Тут є занадто багато непояснених речей. Має бути якась причина, яка поєднує їх разом.

Детектив зітхнув. Невдовзі продовжив:

— Та історія, яку нам прийшов розповісти Браян Мартін…

— Звісно, Пуаро, вона немає жодного зв’язку з цією справою.

— Ви сліпі, Гастінґсе, сліпі й уперто нетямущі. Хіба ви не бачите, що у всьому цьому вимальовується схема. Схема заплутана наразі, але поступово проясниться…

Я відчував, що Пуаро був занадто оптимістичним. Я не відчував, що щось колись проясниться. Мій мозок повністю заплутався.

— Щось тут не так, — раптом сказав я. — Я не можу повірити, що це зробила Карлотта Адамс. Вона здавалася такою… ну, такою хорошою дівчиною.

Однак, коли я говорив, пригадав слова свого друга про жагу до грошей. Жага до грошей — чи було це основою того, що здавалося незрозумілим? Я відчував, що Пуаро був натхненний того вечора. Він бачив, що Джейн у небезпеці через її дивний самозакоханий темперамент. Бачив, як Карлотта спокушалася жадібністю.

— Я не думаю, що вона здійснила вбивство, Гастінґсе. Вона занадто спокійна й урівноважена для цього. Ймовірно, їй навіть і не сказали, що буде скоєно вбивство. Її могли використати без її відома. Але тоді…

Він раптом замовк, нахмурившись.

— І все-таки, тепер вона непряма співучасниця. Тобто вона сьогодні побачить новини в газеті. Зрозуміє…

Хрипкий звук вирвався з уст детектива.

— Швидко, Гастінґсе. Швидко! Я був сліпим, от дурень. Таксі. Негайно.

Я витріщився на нього.

Він махнув рукою.

— Таксі, негайно.

Одне саме проїжджало. Він окликнув його, і ми застрибнули всередину.

— Знаєте її адресу?

— Ви про Карлотту Адамс?

— Mais oui, mais oui. Швидко, Гастінґсе. Важить кожна хвилина. Хіба ви не розумієте?

— Ні, — зізнався я. — І адреси не знаю.

Пуаро вилаявся під ніс.

— Телефонний довідник? Ні, її там немає. У театр.

У театрі не були схильні давати адресу Карлотти, але Пуаро це вдалося. Її квартира була неподалік Слоан-сквер. Ми поїхали туди, мій друг аж паленів від нетерплячості.

— Хоч би не спізнитися, Гастінґсе. Хоч би не спізнитися.

— До чого увесь цей поспіх? Я не розумію. Що це означає?

— Це означає, що я надто повільно мислив. Жахливо повільно, щоб зрозуміти очевидне. Ах! Ah! mon Dieu, якби тільки ми встигли вчасно.

Розділ дев’ятий Друга смерть

Хоча я не розумів причин для хвилювання Пуаро, я його достатньо добре знав, щоб бути впевненим, що вони у нього були.

Щойно ми прибули до «Роуздью-Меншенс», мій друг вистрибнув з таксі, заплатив водієві й поспішив у будівлю. Квартира міс Адамс була на другому поверсі, як нам повідомив напис біля входу.

Детектив побіг нагору сходами, не чекаючи на ліфт, який був на одному з верхніх поверхів.

Він постукав і подзвонив. Коротка затримка, тоді двері відчинила охайна жінка середнього віку, чиє волосся було гладко зачесане назад. Її повіки були червоними, наче від ридання.

— Міс Адамс? — нетерпляче допитувався Пуаро.

Жінка глянула на нього.

— Хіба ви не чули?

— Чув? Чув що?

Його обличчя зблідло, і я зрозумів, що, хай там як, саме цього він і боявся.

Жінка продовжувала повільно хитати головою.

— Вона мертва. Відійшла у сні. Це жахливо.

Бельгієць сперся на одвірок.

— Надто пізно, — пробурмотів він.

Його хвилювання було таким очевидним, що жінка глянула на нього з більшою увагою.

— Вибачте, сер, але ви її друг? Не пригадую, щоб бачила вас тут раніше.

Пуаро не відповів на запитання. Натомість сам запитав:

— У вас був лікар? Що він сказав?

— Прийняла надто велику дозу снодійного. О! Який жаль! Така гарна молода леді. Кляті небезпечні ліки. Він сказав, це був веронал.