Смерть лорда Еджвера

— Вона брала портфель вранці, сер. Коли повернулася о шостій, то його не мала, але принесла його назад дуже пізно.

— О! Дозволите мені відкрити його?

Аліса Беннет дозволила б усе. Як і більшість обережних та підозріливих жінок, щойно вона подолала свою недовіру, нею можна було без проблем маніпулювати. Вона дозволила б усе, що попросив Пуаро.

Валіза була незамкнута, і мій друг відкрив її. Я підійшов уперед і заглянув через його плече.

— Бачите, Гастінґсе, ви бачите? — збуджено пробурмотів він.

Вміст справді наводив на роздуми.

Там лежала коробочка з матеріалом для гриму, два предмети, в яких я впізнав спеціальні устілки для туфель, щоб підняти висоту приблизно на дюйм, пара сірих рукавичок і, загорнута в цигарковий папір, витончено зроблена перука золотистого волосся — точний відтінок золота Джейн Вілкінсон і зачесана як у неї: з центральним проділом і кучерями на потилиці.

— Ви досі сумніваєтеся, Гастінґсе? — запитав Пуаро.

Думаю, я ще сумнівався до того моменту. Але тепер уже ні.

Детектив закрив валізу і знову повернувся до покоївки.

— Ви знаєте, з ким учора вечеряла міс Адамс?

— Ні, сер.

— Чи знаєте, з ким вона обідала або пила чай?

— Я не знаю нічого про чай, сер. Думаю, вона обідала з міс Драйвер.

— Міс Драйвер?

— Так, її найкраща подруга. У неї є магазин капелюшків на Моффат-стріт, недалеко від Бонд-стріт. Він називається «Женев’єв».

Пуаро занотував адресу в записник якраз під адресою лікаря.

— Ще одне, мадам. Чи можете ви згадати будь-що — що завгодно — що мадемуазель Адамс сказала чи зробила після того, як повернулася о шостій годині, те, що вразило вас, як повністю незвичайне або значне?

Покоївка хвилину хвилину-другу думала.

— Я справді не можу нічого такого пригадати, сер, — сказала вона нарешті. — Я запитала її, чи вона питиме чай, а вона сказала, що пила.

— О, вона сказала, що пила, — перервав детектив. — Pardon[22]. Продовжуйте.

— А після того вона писала листи до того часу, поки не пішла.

— Листи, так? Не знаєте кому?

— Знаю, сер. Власне, то був тільки один лист — її сестрі у Вашинґтон. Вона двічі на тиждень писала своїй сестрі. Вона взяла лист із собою, щоб швидше відіслати. Але забула це зробити.

— Тоді він іще тут?

— Ні, сер. Я відіслала його. Вона згадала про нього вночі, коли лягала спати. І я сказала, що вибіжу з ним. Якщо приклеїти на нього додаткову марку і покласти його в експрес-скриньку, він дійде, як і мав би.

— О! Це далеко?

— Ні, сер, пошта якраз за рогом.

— Чи ви замкнули двері квартири за собою?

Міс Беннет витріщилася на нього.

— Ні, сер. Я просто причинила їх, як завжди роблю, коли йду на пошту.

Скидалося на те, що Пуаро щось скаже, але він стримався.

— Ви б хотіли глянути на неї, сер? — слізно запитала покоївка. — Така красива…

Ми пішли за нею у спальню.

Карлотта Адамс мала на диво спокійний і набагато молодший вигляд, ніж тоді, коли з’явилася у «Савої» того вечора. Здавалося, вона спить, мов утомлене дитя.

На обличчі мого друга з’явився дивний вираз, коли він стояв, дивлячись на неї. Я бачив, як він перехрестився.

— J’ai fait un serment[23], Гастінґсе, — сказав він, і ми спустилися сходами.

Я не питав його, що то була за обітниця. Я міг здогадатися.

За хвилину-другу він сказав:

— Принаймні одне мене не мучить. Я не міг її врятувати. До того часу, як я почув про смерть лорда Еджвера, вона була вже мертва. Це заспокоює мене. Так, це дуже сильно мене заспокоює.

Розділ десятий Дженні Драйвер

Нашим наступним кроком став візит до лікаря, чию адресу нам дала покоївка.

Той виявився метушливим підстаркуватим чоловіком, трохи розсіяним. Він знав про Пуаро тільки з чуток і висловив бурхливе задоволення від особистої зустрічі з ним.

— Що я можу зробити для вас, мсьє Пуаро? — запитав він після цього.

— Сьогодні вранці, мсьє le docteur, вас викликали до міс Карлотти Адамс.

— О так, бідолашна дівчина. Така обдарована акторка. Я двічі був на її виступах. Шкода, що все так закінчилося. Не розумію, навіщо тим дівчатам наркотики.

— То, гадаєте, вона була залежна від наркотиків?

— Як лікар, я б не висловлювався так категорично. Хай там як, вона не користувалася шприцом. Слідів уколів не було. Очевидно, вона ковтала їх. Її покоївка стверджує, що зазвичай вона спала добре, але служницям відомо не все. Не думаю, що вона приймала веронал щовечора, але зрозуміло, що використовувала якийсь час.

— Чому ви так гадаєте?

— Це… от чорт… куди ж я поклав? — Він оглядав невеличку валізку. — Ага, ось воно!

Він витягнув маленьку чорну сап’янову жіночу сумочку.

— Звичайно, буде проведено розслідування причини смерті. Я й узяв це, щоб покоївка не загубила.

У сумочці лежала крихітна золота скринька. Зверху рубінами викладено ініціали «К. А.». То була цінна, дорога дрібничка. Лікар підняв кришку. Майже доверху скринька була заповнена білим порошком.

— Веронал, — коротко пояснив він. — Гляньте, що пише всередині.

На внутрішньому боці кришки було вигравіровано:

K. A. від Д. Париж, 10 листопада.

Солодких снів.

— 10 листопада, — задумливо сказав Пуаро.