Смерть лорда Еджвера

Через п’ять хвилин ми сиділи в невеличкому ресторані на Дувер-стріт. Пуаро вже зробив замовлення офіціанту, і перед нами стояли коктейлі.

— Тепер, — почала Дженні Драйвер, — я хочу знати, що все це означає. У що вплуталася Карлотта?

— Отже, вона таки у щось вплуталася, мадемуазель?

— Спершу з’ясуймо, хто ставитиме запитання: ви чи я?

— Гадаю, запитувати мав би я, — усміхнувся детектив. — Мені дали зрозуміти, що ви з міс Адамс були хорошими подругами.

— Саме так.

— Eh bien, тоді прошу вас, мадемуазель, прийняти моє урочисте запевнення, що все, що я роблю — в інтересах вашої покійної подруги. Запевняю вас.

На якусь мить запала тиша, Дженні розмірковувала над почутим. Нарешті швидко кивнула, згодившись.

— Я вірю вам. Продовжуйте. Що ви хочете дізнатися?

— Як мені відомо, мадемуазель, ваша подруга вчора обідала з вами.

— Так.

— Чи поділилася вона своїми планами на вечір?

— Вона говорила не зовсім про минулий вечір.

— Але вона щось сказала?

— Карлотта сказала дещо, до чого ви, здається, хилите. Майте на увазі, вона говорила зі мною конфіденційно.

— Розумію.

— Що ж, дайте подумати. Гадаю, я краще поясню своїми словами.

— Як забажаєте, мадемуазель.

— Так от, Карлотта була схвильована. А її важко схвилювати, вона не з таких. Карлотта не розповіла мені нічого конкретного — обіцяла комусь мовчати, — але мала щось на умі. Як я зрозуміла, якийсь величезний розіграш.

— Розіграш?

— Вона так сказала. Вона не згадувала як, коли чи де. Тільки… — Дженні затихла й нахмурилася. — Бачте, Карлотта не з тих, хто любить утнути жарт чи розіграш. Вона серйозна, добра та працьовита дівчина. Я намагаюся сказати, що, без сумніву, хтось підмовив її на цей трюк. І я думаю, — майте на увазі, то не вона сказала…

— Ні, що ви. Я розумію. Що саме ви думаєте?

— Я думаю… Я була майже впевнена, що це якось стосувалося грошей. Ніщо так не збуджувало Карлотту, як гроші. Така вона була. У ділових справах вона була однією з найкращих, кого я знала. Вона не була б така схвильована, така задоволена, якби тут не йшлося про гроші, досить багато грошей. У мене склалося враження, що вона збиралася зробити щось на спір і була цілком певна, що виграє. Та все-таки це не зовсім так. Тобто Карлотта не закладалася. Я ніколи не чула, щоб вона погоджувалася на парі. Але, так чи так, я впевнена, що річ була в грошах.

— А вона, власне, цього не говорила?

— Н-ні. Просто сказала, що незабаром зможе дозволити собі те-се. Збиралася привезти свою сестру з Америки в Париж. Вона дуже любила молодшу сестру. То дуже ніжна дівчина і, здається, має хист до музики. Це все, що мені відомо. Ви про це хотіли знати?

Пуаро кивнув.

— Так. Ви підтвердили мою теорію. Визнаю, я сподівався дізнатися більше. Я очікував, що міс Адамс буде пов’язана обіцянкою секретності, але сподівався, що, як і всі жінки, вона не витримає і поділиться таємницею з найближчою подругою.

— Я намагалася змусити її розповісти, — визнала Дженні, — але Карлотта просто засміялася і пообіцяла, що колись розкаже.

Детектив якусь мить мовчав, а тоді запитав:

— Вам знайоме ім’я лорда Еджвера?

— Що? Того, якого вбили? Бачила в газеті півгодини тому.

— Так, того самого. Не знаєте, чи міс Адамс була з ними знайома?

— Не думаю. Навіть упевнена, що ні. О, стривайте.

— Так, мадемуазель? — нетерпляче запитав Пуаро.

— Як же це було? — Вона нахмурила брови, силкуючись щось пригадати. — Так, згадала. Якось вона згадала його. Надто жорстко.

— Жорстко?

— Так, вона сказала — як же саме? — що такому чоловікові, як він, не слід дозволяти руйнувати життя інших своєю жорстокістю та браком розуміння. Сказала — що ж, саме так і було, — що він один із тих, чия смерть пішла б усім на користь.

— Коли вона сказала це?

— О, здається, минулого місяця.

— Чому зайшла така тема?

Дженні Драйвер кілька хвилин напружувала свої мізки, та зрештою похитала головою.

— Не пам’ятаю, — зізналася вона. — Його ім’я просто само якось випливло. Можливо, було в газеті. Хай там як, я пам’ятаю, як мене здивувало, що Карлотта раптово могла стати така різка щодо того, кого навіть не знала.

— Справді дивно, — задумливо погодився Пуаро, а тоді спитав: — Вам відомо, чи міс Адамс приймала веронал?

— Я нічого про це не знаю. Принаймні я ніколи не бачила, щоб вона приймала його чи згадувала про це.

— Ви бачили в її сумці невелику золоту скриньку з ініціалами «K. A.», викладеними рубінами?

— Невеличку золоту скриньку? Ні. Упевнена, що ні.

— То, можливо, вам відомо, де була міс Адамс минулого листопада?

— Хвилинку. Наприкінці листопада вона повернулася у Штати. А до цього була в Парижі.

— Сама?

— Звичайно, сама. Вибачте, ви, мабуть, питали не про це. Не знаю, чому Париж завжди асоціюється з найгіршим. Це дуже миле респектабельне місце, та й Карлотта не була однією з жінок на вихідні, якщо ви до цього хилите.

— Тепер, мадемуазель, я поставлю вам дуже важливе запитання. Чи був чоловік, яким міс Адамс особливо захоплювалася?