Смерть лорда Еджвера

Соціалістом Пуаро точно не був.

— Чому ми їдемо до герцога Мертонського?

— Я хочу зустрітися з ним.

Це було все, що я зумів витягнути з нього. Коли моє вбрання нарешті було достатньо гарним, щоб задовольнити критичне око Пуаро, ми вирушили.

У Мертон-гаусі лакей запитав мого друга, чи йому призначена зустріч. Той відповів, що ні. Лакей узяв візитку і незабаром повернувся й повідомив, що його світлість дуже шкодує, але сьогодні вранці він дуже зайнятий. Пуаро відразу ж сів у крісло.

— Très bien[50], — сказав він. — Я почекаю. Якщо треба буде, чекатиму кілька годин.

Однак у цьому не було необхідності. Ймовірно, щоб якомога швидше позбутися настирливого гостя, Пуаро запросили зустрітися з джентльменом, якого він так прагнув побачити.

Герцогові було близько двадцяти семи років. Його вигляд не вражав, чоловік був надто худий і хворобливий. Він мав тонке волосся незрозумілого кольору, що почало випадати біля скронь, невеликі озлоблені вуста та невиразні мрійливі очі. В кімнаті було кілька розп’ять і різні твори мистецтва на релігійну тематику. На широкій книжковій полиці не було нічого, крім богословських праць. Цей чоловік значно більше скидався на недолугого молодого галантерейника, аніж на герцога. Він, наскільки мені було відомо, отримав домашню освіту, оскільки був дуже слабкою дитиною. Це був чоловік, який з першого погляду закохався у Джейн Вілкінсон! Це було надзвичайно неймовірно. Він був педантичний і зустрів нас дуже ввічливо.

— Ви, напевно, знаєте моє ім’я, — почав було Пуаро.

— Воно мені незнайоме.

— Я вивчаю психологію злочинів.

Герцог мовчав. Він сидів за письмовим столом, перед ним лежав незакінчений лист. Він нетерпляче постукував ручкою по столу.

— З якого приводу ви хотіли зі мною зустрітися? — холодно запитав він.

Детектив сидів навпроти нього, спиною до вікна. Герцог сидів лицем до світла.

— Зараз я займаюся розслідуванням обставин, пов’язаних зі смертю лорда Еджвера.

Жоден м’яз на стомленому, проте наполегливому обличчі аристократа не здригнувся.

— Справді? Я не був із ним знайомий.

— Але ви, гадаю, знайомі з його дружиною — з міс Джейн Вілкінсон, чи не так?

— Так.

— Ви знаєте, що у неї був серйозний мотив бажати чоловікової смерті.

— Нічого такого я не знаю.

— Ваша світлосте, дозвольте вас прямо запитати. Ви незабаром збираєтеся одружитися з міс Джейн Вілкінсон?

— Коли я з кимось заручуся, про це буде оголошено в газетах. Я вважаю ваше запитання зухвалим. — Він підвівся. — На все добре!

Пуаро також звівся на ноги. Він зніяковів. Опустив голову. Пробелькотів:

— Я не маю на увазі… Я… Je vous demande pardon[51]…

— На все добре, — трохи голосніше повторив герцог.

Цього разу мій друг здався. Він махнув рукою від безвиході, й ми пішли. Це був ганебний вихід. Мені було досить шкода Пуаро. Його звична пиха зникла. Для герцога Мертонського великий детектив мав навіть менше значення, аніж чорний жук.

— Не дуже успішно, — співчутливо сказав я. — Який цей чоловік зарозумілий. А для чого насправді ви хотіли з ним зустрітися?

— Я хотів знати, чи вони з Джейн Вілкінсон дійсно збираються одружитися.

— Вона так сказала.

— А! Вона так сказала. Але ж ви розумієте, вона одна з тих, хто говорить усе, що узгоджується з її планами. Можливо, вона вирішила вийти за нього заміж, а він — бідолаха — ще не в курсі цього.

— Ну, він, звичайно, досить різко вас вигнав.

— Він дав мені таку ж відповідь, як і репортеру — так, — хмикнув Пуаро. — Але я знаю! Я точно знаю, у чому річ.

— Звідки ви знаєте? З його поведінки?

— Зовсім ні. Ви бачили, що він писав листа?

— Так.

— Eh bien, коли я тільки почав служити в поліції в Бельгії, я зрозумів, що вміння читати почерк догори дриґом дуже корисне. Сказати вам про що йдеться у цьому листі?

«Моя люба, нестерпно думати, що доведеться чекати ще кілька довгих місяців. Джейн, моя кохана, мій прекрасний янголе, як я можу сказати Вам, що Ви значите для мене? Ви, яка так багато страждала! Ваша прекрасна душа…»

— Пуаро! — обурено вигукнув я, перериваючи його.

— Ось до цього місця він дописав. «Ваша прекрасна душа — тільки я її знаю».

Я почувався дуже засмученим. Він так наївно тішився своїми діями.

— Пуаро, — вигукнув я. — Ви не можете такого робити. Підглядати в особисті листи.

— Гастінґсе, ви говорите дурниці. Абсурдно говорити, що я «не можу робити» того, що я щойно зробив!

— Це не… не за правилами гри.

— Я не граю в ігри за правилами. Ви це знаєте. Убивство — це не гра. Це серйозно. І взагалі, Гастінґсе, не вживайте цей вислів — грати за правилами. Так більше не кажуть. Я дізнавався. Вислів застарілий. Молоді люди сміються, коли його чують. Mais oui, молоді, красиві дівчата сміятимуться з вас, якщо ви скажете «грати за правилами» і «нечесно».

Я мовчав. Мені було смутно від того, що Пуаро так легковажно до всього поставився.