Смерть лорда Еджвера

— Si, si, так і є. Бачте, як я пояснив, деякі речі повинні статися, бо вони виходять одна з одної методично, послідовно та цілком зрозуміло. Але потім з’являється цей лист. Він не вписується. Хто ж тоді помиляється? Еркюль Пуаро чи лист?

— Гадаєте, неможливо, щоб Еркюль Пуаро помилявся? — промовив я, наскільки міг тактовно.

Той із докором подивися на мене.

— Є випадки, коли я помилявся, але не тут. Зрозуміло, оскільки лист здається неможливим, він неможливий. Є щось пов’язане з ним, про що ми не знаємо. Я шукаю, що саме.

І він продовжив вивчення підозрілого листа з допомогою маленького кишенькового мікроскопа.

Закінчивши вивчати кожну сторінку, детектив передав лист мені. Певна річ, я не знайшов жодних невідповідностей. Він був написаний упевненим і розбірливим почерком, та дослівно відповідав тексту телеграми.

Пуаро глибоко зітхнув.

— Тут немає жодних ознак підробки. Усе написано одним почерком. І все ж таки я стверджую, що він неможливий у такій формі.

Раптом мій друг зупинився і поспішним жестом попросив сторінки, які я тримав. Я віддав, і він ще раз повільно їх проглянув.

Зненацька Пуаро вигукнув.

Я вже вийшов з-за столу і стояв, дивлячись у вікно. Почувши вигук, я різко обернувся.

Чоловічок справді аж тремтів від хвилювання. Його очі були зелені, як у кота, а вказівний палець дрижав.

— Бачите, Гастінґсе? Подивіться сюди… швидко… ідіть і погляньте.

Я підбіг до нього. Перед ним лежала одна сторінка з середини листа. Нічого особливого я не зміг побачити.

— Ви не бачите? Усі інші сторінки мають ідеально прямі краї — вони одинарні. А ця — погляньте на її відірвану сторону — ця була розірвана. Ви розумієте, що я маю на увазі? Цей фрагмент листа було написано на подвійному аркуші, отже, ви розумієте, одна сторінка листа відсутня.

Без сумніву, я дивися безглуздим поглядом.

— Це справді так. Але як це можливо?

— Так, Гастінґсе, це дійсно так. Саме в цьому і полягає вся хитрість задуму. Прочитайте і побачите самі.

Гадаю, найкраще, що я можу зробити, це приєднати точну копію сторінки, про яку йдеться.

— Тепер ви розумієте? — запитав Пуаро. — Лист переривається там, де вона розповідає про капітана Марша. Їй шкода його, і потім вона каже: «Він похвалив мій виступ». Після цього, з нової сторінки вона продовжує: «а тоді каже…» Але, mon ami, сторінка відсутня. Той, про кого йдеться на новій сторінці, може і не бути «ним» з попередньої. Справді, це не той самий «він» з попередньої сторінки. Це зовсім інший чоловік, який і запропонував цей розіграш. Зверніть увагу, з цього місця ім’я Рональда Марша більше не згадується. О! C’est épatant![58] Так чи так, наш убивця потрапляє у цей лист. Лист викриває його. Безперечно, вбивця думає про те, щоб повністю його знищити, а потім, перечитуючи ще раз, бачить спосіб, як по-іншому з ним повестися. Вистачить забрати одну сторінку, і лист можна перетворити на викривальне обвинувачення для іншої людини, також чоловіка, який має мотив для вбивства лорда Еджвера. О! Це була удача! Як ви кажете, гроші на конфітюр! Він відриває листок і спотворює зміст листа.

Я захоплено дивився на Пуаро. Я не був до кінця переконаний, що його версія правильна. Існувала велика ймовірність, що Карлотта взяла вже надірваний листок. Однак Пуаро переповнювала така радість, що я не наважувався поділитися своєю досить прозаїчною думкою. Бо все-таки він міг мати рацію.

Утім, я насмілився вказати Пуаро на одну-дві слабини в його теорії.

— Але як цей чоловік, хай хто це був, дістав листа? Міс Адамс узяла його просто з сумочки й особисто віддала покоївці, щоб та відправила його. Покоївка сама нам про це сказала.

— Через це нам слід прийняти одну з двох речей. Або покоївка збрехала, або того вечора Карлотта Адамс зустрічалася з убивцею.

Я кивнув.