Смерть лорда Еджвера

Звичайно, наступного ранку Маршеві довелося закласти перли. Йому потрібно і надалі показувати, що він має потребу в грошах. Потім, почувши про злочин, він залякує кузину, і вони приховують свій візит у будинок. Вони скажуть, що провели цей час разом у Королівському театрі.

— Тоді чому вони так не зробили? — різко запитав Пуаро.

Джепп знизав плечима.

— Передумали. Або він вирішив, що Джеральдін не зможе цього зробити. Вона нервова.

— Так, — задумливо мовив мій друг. — Вона нервова.

Через хвилину чи дві він додав:

— А вам не спадало на думку, що капітанові Маршу було б легше і простіше самому покинути театр під час антракту. Тихо зайти зі своїм ключем, убити дядька і повернутися в оперу — замість того, щоб брати надворі таксі та нервову дівчину, яка будь-якої хвилини може спуститися по сходах, втратити голову і видати його.

Інспектор посміхнувся.

— Це те, що зробили б я або ви. Але ж ми трохи розумніші, аніж капітан Рональд Марш.

— Я не впевнений. Він справляє враження дуже розумної особи.

— Але не такої розумної, як Еркюль Пуаро! Та ну, я в цьому переконаний! — розсміявся Джепп.

Пуаро холодно подивився на нього.

— Якщо він не винен, то навіщо йому намовляти міс Адамс на цей жарт? — продовжував відвідувач. — Для цього жарту може бути тільки одна причина — захистити справжнього злочинця.

— Тут я повністю з вами погоджуюся.

— Ну, я радий, що хоч у чомусь ми дійшли згоди.

— Можливо, він справді говорив із міс Адамс, — розмірковував мій друг. — А якщо… Ні, дурниці.

Потім, раптом, дивлячись на Джеппа, він швидко запитав.

— А яка ваша версія щодо її смерті?

Інспектор прокашлявся.

— Я схильний думати, що це нещасний випадок. Визнаю, зручний нещасний випадок. Не думаю, що капітан Марш має до цього стосунок. Його алібі після опери чудове. Він був із Дортгаймерами у «Собраніс» до першої години ночі. Міс Адамс лягла спати значно раніше. Ні, я вважаю, що це якраз той випадок диявольського невезіння, що іноді трапляється зі злочинцями. В іншому ж разі, якби цього не сталося, думаю, у Марша були свої плани, що з нею робити. По-перше, він би її залякав, сказав би, що її заарештують за вбивство, якщо вона зізнається. А потім він усе владнав би великою сумою грошей.

— А ви гадаєте… — Пуаро дивився прямо перед собою. — Ви гадаєте, що міс Адамс дозволила б, щоб іншу жінку повісили, доки вона мала докази, які могли б виправдати нещасну?

— Джейн Вілкінсон не повісили б. Вечірка у Монтеґ’ю Корнера була дуже серйозним доказом, щоб цього не сталося.

— Але вбивця цього не знав. Він мав розраховувати, що Джейн Вілкінсон повісять, а Карлотта Адамс мовчатиме.

— Мсьє Пуаро, ви любите говорити, еге ж? І тепер ви твердо переконані, що Рональд Марш — хлопчик-янголятко, який не може зробити нічого поганого. Чи ви вірите його історії про чоловіка, який таємно проникнув у будинок?

Мій друг знизав плечима.

— Ви знаєте, хто, за його словами, це був?

— Гадаю, я здогадуюсь.

— Він каже, що це кінозірка — Браян Мартін. Що думаєте про це? Чоловік, який ніколи не зустрічався з лордом Еджвером.

— Тоді, звичайно, було б цікаво, якби хтось побачив, що той чоловік відмикає двері своїм ключем.

— Хе! — презирливо вигукнув Джепп. — Тепер, я думаю, ви будете здивовані почути, що того вечора містера Браяна Мартіна не було в Лондоні. Він обідав у Молісі з молодою леді. Вони повернулися в Лондон аж після півночі.

— А, — м’яко сказав Пуаро. — Ні, я не здивований. А молода леді також акторка?

— Ні. Дівчина — власниця крамниці з капелюшками. Це міс Драйвер, подруга міс Адамс. Гадаю, ви погодитеся, що її свідчення поза підозрою.

— Я не сперечаюся, мій друже.

— Справді, ви молодець і ви це знаєте, — сміючись, промовив інспектор. — Сфабрикована неправдоподібна історія, ось що це було. Ніхто не заходив у будинок № 17, і взагалі в жоден з будинків по обидва боки — на що це вказує? Що його світлість — брехун.

Пуаро сумно похитав головою.

Джепп звівся на ноги, у нього знову був хороший настрій.

— Та ну, ми ж маємо рацію, і ви це знаєте.

— А хто такий «Д.», у Парижі, в листопаді?

Інспектор знизав плечима.

— Думаю, це стара історія. Хіба дівчина не могла отримати півроку тому подарунок, який зовсім не пов’язаний із цим злочином? Треба мати почуття міри.

— Півроку тому, — пробурмотів детектив, раптом його очі засяяли. — Dieu, que je suis bête![57]

— Що він каже? — поцікавився у мене відвідувач.

— Слухайте. — Пуаро підвівся і легенько постукав Джеппа по грудях. — Чому покоївка міс Адамс не впізнала тієї скриньки? Чому міс Драйвер не впізнала її?

— Що ви маєте на увазі?