Смерть лорда Еджвера

Чесно кажучи, я злякався! Навіть якби ви мені повірили, до нас із Джеральдін було б дуже багато запитань. А ми не маємо нічого спільного з убивством, ми нічого не бачили, нічого не чули. Я вважав, що це, очевидно, зробила тітка Джейн. От навіщо в це вплутуватися? Я розповів вам про сварку і відсутність грошей, оскільки знав, що ви нишпорка, і якби я намагався це приховати, ви були б набагато більш підозріливим, і, ймовірно, значно ретельніше вивчили б моє алібі. Тож я подумав, що якщо я розповім вам достатньо, то це матиме на вас майже гіпнотичний вплив, примушуючи думати, що все добре. Я знаю, що Дортгаймери були твердо переконані, що я весь час був у Ковент-Ґардені. Те, що я провів один антракт зі своєю двоюрідною сестрою, не здалося їм підозрілим. І вона завжди зможе сказати, що була зі мною і що ми не покидали театру.

— Міс Марш погодилася на це… приховування?

— Так. Щойно я почув про це, негайно примчав до неї і дуже попросив нічого не говорити про свою поїздку сюди напередодні ввечері. Вона була зі мною, а я був із нею під час останнього антракту в Ковент-Ґардені. Ми трохи поговорили на вулиці, ось і все. Вона зрозуміла і цілком погодилася.

Марш замовк.

— Я знаю, як це погано — коли пізніше все випливає. Але моя розповідь правдива. Я можу назвати вам ім’я та адресу чоловіка, який уранці дав мені гроші за перли Джеральдін. І якщо ви її запитаєте, вона підтвердить кожне моє слово.

Він відкинувся на спинку стільця і подивився на Джеппа.

Обличчя інспектора і далі було невиразне.

— Вважаєте, то Джейн Вілкінсон вбила лорда Еджвера? — запитав він.

— Ну, а хіба ви так не вважаєте? Після розповіді дворецького?

— А що там із вашим парі з міс Адамс?

— Парі з міс Адамс? З Карлоттою Адамс, ви маєте на увазі? А вона який має до цього стосунок?

— Ви заперечуєте, що пропонували їй десять тисяч доларів, щоб того вечора в будинку вона видала себе за міс Джейн Вілкінсон?

Рональд витріщився.

— Запропонував їй десять тисяч доларів? Маячня. Хтось вас дурить. У мене немає десяти тисяч доларів. Що за нісенітниці? Це вона так сказала? О! До біса все, я забув, що вона померла, так?

— Так, — тихо підтвердив Пуаро. — Вона померла.

Молодик переводив погляд від одного з нас до іншого. Раніше він був дуже люб’язний. Тепер його обличчя зблідло. Його очі здавалися переляканими.

— Я не розумію всього цього, — зізнався він. — Я вам кажу правду. Я думаю, ви не вірите мені… ніхто з вас.

А потім, на мій подив, Пуаро зробив крок уперед.

— Так, — сказав він. — Я вам вірю.

Розділ двадцять другий Дивна поведінка Еркюля Пуаро

Ми були вдома.

— Що за… — почав було я.

Пуаро зупинив мене найекстравагантнішим своїм жестом з тих, що я бачив. Обидві його руки закружляли у повітрі.

— Гастінґсе, благаю вас! Не зараз. Не зараз.

І він одразу ж схопив капелюха, накинув на голову, наче ніколи не чув про порядок і метод, і прожогом кинувся з кімнати. Коли за годину прийшов Джепп, його ще не було.

— Коротун кудись пішов? — запитав інспектор.

Я кивнув.

Гість опустився в крісло. Промокнув чоло хусточкою. День був теплий.

— Що за біс вселився в нього? — запитав він. — Капітане Гастінґс, в мене щелепа відвисла, коли він підійшов до того молодика і сказав: «Я вам вірю». Наче у романтичній мелодрамі. Не розумію, чому так.

Я зізнався, що теж цього не розумію.

— А потім він узяв і вийшов, — дивувався далі Джепп. — Він вам щось про це казав?

— Нічого, — відповів я.

— Узагалі нічого?

— Узагалі нічого. Коли я намагався поговорити з ним, він відмахнувся від мене. Я подумав, що найкраще дати йому спокій. Коли ми повернулися, я почав розпитувати його. Він замахав руками, схопив капелюха і знову кудись побіг.

Ми переглянулися. Інспектор багатозначно постукав себе по лобі.

— Напевно… — припустив він.

Цього разу я був схильний погодитися з ним. Джепп часто говорив, що Пуаро був, як він це називав, «помішаний». Але тоді він просто не зрозумів натяків Пуаро. А тут я був змушений визнати, що теж не зрозумів поведінки друга. «Помішаний» він чи ні, але в будь-якому разі він підозріло мінливий. Щойно тріумфально підтвердилася його власна версія, а він одразу від неї відвернувся.

Цього було досить, щоб збентежити і засмутити його найпалкіших прихильників. Я зневірено похитав головою.

— Він завжди був, як я це називаю, «дивним», — мовив Джепп. — Дивиться на все під своїм кутом зору — це дуже дивно. Визнаю, він свого роду геній. Але завжди кажуть, що генії дуже близько до межі і будь-якої хвилини можуть оступитися. Він завжди любив складні справи. Прості випадки для нього недостатньо хороші. Ні, справа повинна бути каламутною. Він відійшов від справжнього життя. Він грає у власну гру. Мов стара леді, що розкладає пасьянс. Якщо їй не вдається, вона шахрує. А в нього навпаки. Якщо все вдається занадто легко, він заморочує все, щоб ускладнити! Ось як я це бачу.

Я не зміг йому відповісти. Був надто схвильований і засмучений, щоб мислити ясно. Я також вважав поведінку Пуаро неприпустимою. І оскільки я дуже прив’язаний до свого дивного друга, то переживав більше, ніж показував.