Смерть лорда Еджвера

— Але все-таки це має бути так, — промовив він сам до себе. — Авжеж, має бути так.

— Звичайно, це так. Ви ж відразу так казали!

— Ні, ні. Ви мене не зрозуміли.

— Хіба ви не казали, що за цим усім стоїть той, хто вплутав у це все невинну дівчину?

— Так, так.

— Ну, то чого ви ще хочете?

Пуаро зітхнув і нічого не сказав.

— Ви дивний кадр. Ніщо вас не задовольняє. Маю визнати, це удача, що дівчина написала цього листа.

Бельгієць бравурно погодився.

— Mais oui, цього вбивця не очікував. Коли міс Адамс прийняла ці десять тисяч доларів, вона підписала свій смертний вирок. Убивця вважав, що він вжив усіх засобів обережності, — а вона в своїй абсолютній невинності його перехитрувала. Мертві говорять. Так, іноді мертві говорять.

— Я ніколи не думав, що вона діяла сама, — нахабно заявив Джепп.

— Ні, ні, — неуважно проказав Пуаро. — Ну, мені треба працювати.

— Ви заарештуєте капітана Марша… Я про лорда Еджвера?

— Чом би й ні? Здається, справа проти нього цілком і повністю доведена.

— Правда.

— Мсьє Пуаро, ви, здається, зовсім занепали духом. Правда, ви любите, щоб усе було складно. І ось ваша теорія доведена, і навіть це не задовольняє вас. Може, ви бачите якийсь недолік у наших доказах?

Мій друг похитав головою.

— Я не знаю, чи була міс Марш його спільницею, — сказав Джепп. — Здається, що вона про це знала, коли їхала з ним із опери. Якщо ж ні, навіщо він забрав її? Ну, послухаємо, що вони обоє нам скажуть.

— Я можу бути присутнім? — дуже скромно спитав детектив.

— Звичайно, що так. Я завдячую вам цією ідеєю! — Інспектор узяв телеграму зі столу.

Я відійшов із Пуаро вбік.

— У чому річ, Пуаро?

— Гастінґсе, я дуже нещасний. Усе здається дуже простим і прозорим. Але щось не так. Гастінґсе, щось від нас вислизає. Усе сходиться, все як я собі це уявляв, і все ж таки, мій друже, щось не так.

Він жалібно подивився на мене.

Я не знав, що сказати.

Розділ двадцять перший Рональдова розповідь

Мені важко було зрозуміти Пуаро. Безсумнівно, усе виявилося так, як він і передбачав.

Усю дорогу до Ріджент-ґейт він сидів приголомшений та насуплений і не звертав уваги на Джеппові самовихваляння.

Нарешті він вийшов із задуми і зітхнув.

— У всякому разі, — пробурмотів детектив, — послухаймо, що він скаже.

— Нічого, якщо він розумний, — мовив Джепп. — Багато хто сам одягає на себе зашморг, бо був занадто нетерплячий і хотів зробити заяву. Ну, не можна сказати, що ми людей не попереджуємо! Все по-чесному. І що більша провина людини, то балакучішою вона стає і розповідає побрехеньки, які вона продумала, щоб ті були правдоподібними. Люди не знають, що спершу завжди потрібно розповісти свою брехню адвокатові.

Інспектор зітхнув і продовжив:

— Адвокати і коронери — от найлютіші вороги поліції. Скільки разів коронери псували абсолютно прозорі випадки, через що доводилося відпускати винних. Гадаю, адвокатам закинути професійне нехлюйство не так просто. Їм бо платять за вправність та перекручування фактів.

Приїхавши на Ріджент-ґейт, ми застали нашого суб’єкта вдома. Сім’я досі сиділа за обіднім столом. Джепп попросив дозволу поговорити з лордом Еджвером наодинці. Нас провели в бібліотеку.

За хвилину чи дві молодик приєднався до нас. На його обличчі грала легка посмішка, яка зникла, щойно він побачив нас. Його губи стиснулися.

— Вітаю, інспекторе, — мовив він. — Що все це означає?

Джепп йому пояснив у традиційній поліцейській манері.

— То ось воно що, — сказав Рональд.

Він підсунув до себе крісло, сів і витяг портсигар.

— Думаю, інспекторе, я хочу зробити заяву.

— Як вам завгодно, мілорде.

— Гадаю, це дуже нерозумно з мого боку. І все-таки, думаю, я це зроблю. «Не маю причин боятися правди», як завжди говорять персонажі у книжках.

Інспектор нічого не сказав. На його обличчі не було жодного виразу.

— Ось хороший зручний столик і стілець, — продовжував молодик. — Ваш помічник може сісти там і стенографувати.

Не думаю, що Джепп звик, що до його приходу так ретельно готуються. Він прийняв пропозицію лорда Еджвера.

— Що ж, почнімо, — сказав Марш. — Маючи хоч якісь крихти розуму, я підозрюю, що моє прекрасне алібі щезло. Зникло в диму. Корисні Дортгаймери йдуть зі сцени. Таксист, я вгадав?

— Ми знаємо все про ваші пересування того вечора, — застиглим голосом заявив інспектор.

— Я дуже захоплююся Скотленд-Ярдом. Усе ж таки, ви знаєте, якби я справді планував акт насильства, то не брав би таксі, що відвезло б мене просто туди, і не змусив би водія чекати. Ви про це не думали? А! Бачу, мсьє Пуаро подумав.

— Так, мені спадало це на думку, — визнав маленький бельгієць.

— Умисні злочини скоюють не так, — вів далі Рональд. — У таких випадках одягають руді вуса й окуляри в роговій оправі, їдуть на сусідню вулицю і розраховуються. Сідають на метро… ну… ну, я не буду в це заглиблюватися. Мій адвокат за декілька тисяч гіней зробить це краще за мене. Звичайно, я вже чую відповідь. Злочин був імпульсивним. Я сидів у таксі, всяке таке. І раптом мене осяяло: вставай і зроби це.