Смерть лорда Еджвера

— Я вважаю, що останній варіант найвірогідніший. Нам досі не відомо, де була Карлотта Адамс між часом виходу з квартири та дев’ятою годиною, коли вона залишила валізу на вокзалі Юстон. Я гадаю, що саме у цей період вона й зустріла вбивцю у якомусь визначеному місці, і, можливо, вони повечеряли разом. Наостанок, він дав їй кілька вказівок. Що точно сталося з листом, нам невідомо. Можна спробувати здогадатися. Карлотта могла тримати його у руці, плануючи відіслати його вже тоді. Вона могла покласти його на столик у ресторані. Убивця бачить адресу і відчуває ймовірну небезпеку. Можливо, чоловік непомітно взяв його, вибачився і відійшов, розкрив, прочитав, вирвав листок, а потім повернув на столик, чи, можливо, віддав його, коли Карлотта йшла, сказавши, що вона не помітила, коли лист упав. Точний перебіг подій неважливий, але дві речі очевидні — Карлотта Адамс зустріла вбивцю того вечора перед тим, як убили лорда Еджвера, або вже після вбивства (для цього було трохи часу, коли вона вийшла з «Корнер-гауса»). Здогадуюся, хоча тут я можу помилятися, що саме вбивця дав їй золоту скриньку як чуттєве нагадування про їхню першу зустріч. У такому разі вбивця — «Д.».

— Не можу зрозуміти, до чого тут золота скринька.

— Послухайте, Гастінґсе. Карлотта Адамс не приймала веронал. Люсі Адамс так стверджує, і я теж вірю, що це правда. Ця здорова дівчина з ясними очима не мала схильності вживати такі речі. Жоден із її друзів, а також покоївка не впізнали скриньку. Чому тоді скриньку знайшли у Карлотти після того, як вона померла? Для того, щоб склалося враження, що вона приймала веронал і до того ж робила це протягом значного періоду часу, скажімо, щонайменше півроку. Припустимо, що на кілька хвилин дівчина зустріла злочинця після вбивства. Вони щось випили разом, Гастінґсе, щоб відсвяткувати свій успішний план. А він підсипав у напій дівчини досить вероналу, щоб вона не прокинулася наступного ранку.

— Жахливо, — сказав я, здригнувшись.

— Так, це було недобре, — сухо додав Пуаро.

— Ви розкажете це все Джеппові? — запитав я через хвилину чи дві.

— Не зараз. Що я можу йому розповісти? Цей бравий поліцейський Джепп скаже, що це «ще одна дурниця! Дівчина просто написала на нерівному аркуші паперу!» C’est tout[59].

Я винувато опустив очі.

— Що я зможу на це відповісти? Нічого. Щось таке справді могло статися. Я лише знаю, що це не сталося, бо не могло статися.

Мій друг замовк. Його обличчя набуло замріяного виразу.

— Уявіть собі, Гастінґсе, якби у того чоловіка був план і засоби, він би відрізав сторінку, а не відірвав її. І ми б нічого не помітили. Нічогісінько!

— Тому ми робимо висновок, що він був недбалий у своїх звичках, — усміхаючись, мовив я.

— Ні, ні. Він міг поспішати. Ви бачите, як неакуратно відірвано. О! У нього точно було мало часу.

Пуаро зробив паузу, а потім сказав:

— Я сподіваюся, ви таки помітили одну річ. Цей чоловік, цей «Д.», у нього мало б бути дуже міцне алібі на той вечір.

— Я не знаю, як у нього взагалі може бути алібі, якщо чоловік спочатку провів час, вчинивши вбивство на Ріджент-ґейт, а потім зустрічався з Карлоттою Адамс.

— Цілком згідний, — мовив Пуаро. — Саме це я і маю на увазі. Йому надзвичайно потрібне алібі, і не сумніваюсь, що він подбав про це. Інша річ, чи справді його ім’я починається на літеру «Д»? Чи «Д» пов’язане з псевдонімом, за яким Карлотта Адамс його знала?

Він замовчав, а потім тихо додав:

— Ми повинні знайти його, цього чоловіка, чиє ім’я чи псевдонім починається на літеру «Д». Гастінґсе, ми мусимо його знайти.

Розділ двадцять четвертий Новини з Парижа

Наступного дня у нас був несподіваний візит.

Прийшла Джеральдін Марш.

Пуаро привітався і запросив її сісти. А я з жалем дивився на цю дівчину. Її великі темні очі стали ще більші і темніші, ніж звичайно, а темні кола під очима свідчили про те, що вона не спала. Її обличчя було худе та надто змарніле як для молодої особи, майже ще дитини.

— Я прийшла побачитися з вами, мсьє Пуаро, тому що не знаю, як мені далі бути. Я жахливо хвилююся і засмучена.

— Так, мадемуазель?

Він тримався серйозно, зі співчуттям.

— Рональд розповів мені, що ви сказали йому того дня. Я маю на увазі той страшний день, коли його заарештували. — Вона тремтіла. — Він розповів, що ви несподівано підійшли до нього, коли він сказав, що, здається, йому ніхто не вірить, і сказали йому: «Я вам вірю». Це правда, мсьє Пуаро?

— Так, це правда, мадемуазель, саме так я і сказав.

— Так, але я мала на увазі не те, чи ви так сказали, а чи ви насправді повірили йому. Чи повірили ви в його розповідь?

Вона була страшенно схвильована і, склавши руки, нахилилася вперед.

— Я сказав правду, мадемуазель, — тихо відповів детектив. — Я не вірю, що ваш двоюрідний брат убив лорда Еджвера.

— О! — сказала дівчина, і її обличчя зарум’янилося, а очі стали ще більшими. — Тож ви схильні вважати, що хтось інший це зробив!

— Évidemment[60], мадемуазель. — Пуаро усміхнувся.