Смерть лорда Еджвера

У мене не було часу спостерігати за ним далі, тому що моя огрядна сусідка, прийнявши вибачення, граційно дозволила мені послухати довгий монолог про красу свят для дітей, які вона організовувала на благодійній основі.

Пуаро змушений був піти раніше, оскільки у нього була зустріч. Детектив розслідував дивне зникнення черевиків посла і домовився про зустріч о пів на третю. Він попросив мене попрощатися за нього з місіс Відберн. Поки я чекав, щоб це зробити, — а це було непросто, адже її оточили друзі, щоб на прощання сказати різні «приємності» — хтось торкнувся мого плеча.

Це був молодий Росс.

— А мсьє Пуаро ще тут? Я хотів поговорити з ним.

Я пояснив, що той щойно пішов.

Росс здавався розгубленим. Я уважніше придивився до нього і побачив, що той чимось засмучений. Був блідий і напружений, а в його очах застиг дивний незрозумілий погляд.

— Ви хотіли побачити особисто його? — запитав я.

Він повільно відповів:

— Я… я не знаю.

Відповідь була такою незвичною, що я від подиву витріщився на нього. Росс почервонів.

— Знаю, що це може здатися смішним, але правда в тому, що сталося щось досить дивне, щось, чого я не можу зрозуміти, тому я хотів би порадитись із мсьє Пуаро. Розумієте, я не знаю, що робити… і не хотів би турбувати його, але…

Юнак був такий спантеличений і невеселий, що я поспішив обнадіяти його.

— Пуаро пішов на заплановану зустріч, — мовив я. — Але має повернутися до п’ятої. Чому б вам не зателефонувати йому або прийти і зустрітись із ним?

— Дякую. Знаєте, гадаю, я так і зроблю. О п’ятій?

— Краще спершу зателефонуйте і переконайтеся перед тим, як прийти, — порадив я.

— Гаразд. Я так і зроблю. Дякую, Гастінґсе. Розумієте, я думаю, що це могло б… просто могло б… бути дуже важливим.

Я кивнув і знову повернувся в той бік, де місіс Відберн розсипалася теплими словами до своїх гостей і тиснула їм руки.

Попрощавшись із нею, я попрямував до виходу, і тоді хтось узяв мене під руку.

— Не залишайте мене, — почув я веселий голос.

Це була Дженні Драйвер, до речі, вона мала надзвичайно вишуканий вигляд.

— Добридень, — привітався я. — Звідки ви з’явилися?

— Сиділа за сусіднім столиком.

— Я вас не бачив. Як справи?

— Процвітають, дякую.

— Тарілки для супу добре продаються?

— З тарілками для супу, як ви грубо їх називаєте, справи дуже добре. Коли вони всім набриднуть, доведеться вигадати щось інше. Наприклад, бульбашку, яка буде кріпитись до чола за допомогою пір’їни.

— У вас немає совісті, — сказав я.

— Зовсім ні. Хтось має виступити на захист страусів. Вони зараз безробітні.

Дженні засміялася і відійшла.

— До побачення. У другій половині дня мене не буде, прокатаюсь у справах за місто.

— Чудова ідея, — схвально відгукнувся я. — Сьогодні у Лондоні страшенно душно.

Я повільно пройшовся парком і повернувся додому близько четвертої години. Пуаро ще не прийшов. Була вже за двадцять п’ята, коли той повернувся. Друг підморгнув мені і явно був у гарному настрої.

— Усе зрозуміло, Голмсе, — зауважив я. — Я бачу, ви знайшли черевики посла.

— Ця справа була пов’язана з контрабандою кокаїну. Дуже винахідливо. Останню годину я провів у жіночому салоні краси. Там була дівчина із каштановим волоссям, яка одразу захопила б ваше чутливе серце.

У Пуаро було незмінне враження, що я відчував особливу слабкість до каштанового волосся. Я не мав наміру сперечатися про це.

Задзвонив телефон.

— Мабуть, це Дональд Росс, — сказав я, прямуючи до телефону.

— Дональд Росс?

— Так. Юнак, якого ми зустріли у Чизіку. Він хотів побачитися з вами у якійсь справі.

Я підняв слухавку.

— Вітаю. Це капітан Гастінґс.

Це справді був Росс:

— О, це ви, Гастінґсе? Мсьє Пуаро вже повернувся?

— Так, він зараз тут. Ви хочете поговорити з ним чи зайдете, щоб зустрітись?

— Це не щось особливе. Я можу сказати йому і по телефону.

— Гаразд. Зачекайте хвильку.

Пуаро підійшов і взяв слухавку. Я був так близько, що міг віддалено чути Россів голос.

— Це мсьє Пуаро? — Голос був нетерплячий і схвильований.

— Так, це я.

— Дивіться, я не хочу вас турбувати, але є дещо, що мені здається трохи дивним. Це стосується смерті лорда Еджвера.

Я побачив, як мій друг напружився.

— Продовжуйте, продовжуйте.

— Вам це може здатися дурницею…

— Ні, ні. Скажіть мені, в чім річ.

— Згадка про Париж спровокувала мене. Розумієте… — Зі слухавки пролунав слабкий звук дзвінка. — Хвилинку, — сказав Росс.

Було чутно, як слухавку відклали. Ми чекали… Пуаро зі слухавкою в руці, а я біля нього.

Кажу вам, ми чекали…

Минуло дві хвилини, потім три, чотири, п’ять хвилин.

Пуаро неспокійно топтався з ноги на ногу. Він подивився на годинник, потім опустив і підняв гачок слухавки і подзвонив на телефонну станцію. Після цього повернувся до мене.

— Слухавка на тому боці лінії досі відкладена, але ніхто не відповідає. Вони не можуть додзвонитися. Гастінґсе, швидко знайдіть адресу Росса у телефонній книзі. Нам негайно треба до нього!

Розділ двадцять шостий Париж?

За кілька хвилин ми вже застрибували у таксі.

Обличчя Пуаро було похмуре.

— Мені страшно, Гастінґсе, — сказав він. — Мені страшно.

— Ви ж не думаєте, що… — почав я, але не договорив.