Смерть лорда Еджвера

— За цим, можливо, і криється розгадка, — задумливо сказав Пуаро. — Слова «Париж» було б достатньо… у поєднанні з чимось іще. Але що це могло бути? На що дивився Росс? Або про що він говорив, коли прозвучало це слово?

— Він говорив про шотландські забобони.

— А куди був спрямований його погляд?

— Я не впевнений, але гадаю, що він дивився у кінець столу, де сиділа місіс Відберн.

— Хто сидів поруч із нею?

— Герцог Мертонський, тоді Джейн Вілкінсон і ще якийсь незнайомець.

— Мсьє le Duc[64]. Чи може бути, що він дивився на мсьє le Duc, коли прозвучало слово «Париж»? Пригадуєте, що герцог був у Парижі чи мав би там бути у час вбивства? Можливо, Росс раптом пригадав щось таке, що могло довести, що Мертон не був у Парижі.

— Мій любий Пуаро!

— Так, ви вважаєте це абсурдом. Усі так думають. Чи був у мсьє le Duc мотив для злочину? Так, дуже вагомий. Але припустити, що він його скоїв — о, це абсурд! Він такий багатий, з таким становищем, і всі знають його гордий норов. Ніхто не буде розглядати цей варіант надто ретельно. І алібі у великому готелі не так уже й важко зробити. Пройти повз слуг під час обіду — повернутися — так можна було зробити. Скажіть, Гастінґсе, чи Росс нічого не казав, коли прозвучало слово «Париж»? Він не виявив жодних емоцій?

— Пам’ятаю, як він досить глибоко вдихнув.

— А як він пізніше говорив із вами? Він був розгубленим? Збитим з пантелику?

— Ви поцілили в десятку.

— Précisément[65]. У нього з’явилась ідея. Він вважає її безглуздою! Абсурдною! І все ж таки він вагається, чи сказати про неї. Спершу він поговорить зі мною. Але, на жаль! Коли він наважився, я вже поїхав.

— Якби він хоч трохи більше мені розповів, — з жалем промовив я.

— Так, якби ж. Хто стояв біля вас у цей момент?

— Ну, можна сказати, що всі, більш-менш. Люди прощалися з місіс Відберн. Я не помітив когось конкретно.

Пуаро знову підвівся.

— Хіба я весь цей час помилявся? — пробурмотів він і знову почав поспіхом ходити сюди-туди по кімнаті. — Я весь час був на хибному шляху?

Я дивився на друга зі співчуттям і не мав жодного уявлення, які думки вирували у його голові. Він «мовчав, як риба», — саме так влучно й точно описав його інспектор Джепп зі Скотленд-Ярду. Я знав лише одне — у цей момент Пуаро вів внутрішню боротьбу з самим собою.

— Хай там що, — зазначив я, — це вбивство не можна повісити на Рональда Марша.

— Це плюс на його користь, — розсіяно сказав Пуаро. — Але наразі нас це не цікавить.

Він знову сів так само різко, як і перед цим.

— Неможливо, щоб я повністю помилявся. Гастінґсе, ви пам’ятаєте, як я одного разу ставив собі п’ять запитань?

— Здається, щось таке пригадую.

— Я запитував: Чому лорд Еджвер змінив свою думку про розлучення? Як пояснити лист, якого, як він стверджує, написав своїй дружині, а вона його так і не отримала? Чому в нього був розлючений вираз обличчя, коли ми виходили з будинку того дня? Що робило пенсне у сумочці Карлотти Адамс? Чому хтось дзвонив леді Еджвер у Чизік і кинув слухавку?

— Так, саме ці запитання ви ставили, — підтвердив я. — Тепер я пригадую.

— Гастінґсе, у мене в голові увесь цей час крутиться одна маленька думка. Хто той чоловік, який стояв за всім цим? Я знайшов відповіді на три запитання, і вони збігаються з моєю версією. Але два запитання, Гастінґсе, залишаються загадкою.

Ви розумієте, що це означає: або я помиляюся щодо особи, і це не може бути ця людина, або ж відповіді, яких немає, насправді, увесь цей час відомі. Які ж вони, Гастінґсе? Які?

Він підвівся і пішов до свого столу, відкрив його і взяв лист, який Люсі Адамс надіслала йому з Америки. Детектив попросив Джеппа залишити лист на день чи два, і той погодився. Пуаро поклав його на стіл перед собою і почав зосереджено дивитися.

Пройшли хвилини. Я позіхнув і потягнувся по книжку. Я не думав, що від такого вивчення мій друг отримає багато результатів. Ми вже багато разів знову і знову перечитували лист. Таємничим співрозмовником Карлотти з листа точно був не Рональд Марш, але там більше нічого не вказувало на особу невідомого.

Я гортав сторінки у книжці…

Можливо, я задрімав…

Раптом Пуаро викрикнув. Я різко підскочив від здивування.

Його вираз обличчя неможливо було описати, а зелені очі блищали.

— Гастінґсе, Гастінґсе!

— Так, що там?

— Ви пам’ятаєте, як я сказав вам, що коли б убивця мав план і засоби, то він би відрізав цю сторінку, а не вирвав?

— Так, і?

— Я помилявся. Весь злочин був скоєний дуже сплановано і методично. Сторінка мала бути вирвана, а не відрізана. Погляньте самі.

Я подивився.

— Eh bien, бачите?

Я похитав головою.

— Ви маєте на увазі те, що вбивця поспішав?

— Поспішав чи не поспішав, це не має значення. Хіба ви не бачите, мій друже? Сторінку треба було відірвати.

Я похитав головою.

Тихим голосом Пуаро промовив:

— Я був дурнем. І сліпцем. Але тепер… тепер… ми впораємося!

Розділ двадцять сьомий Щодо пенсне

А за хвилину його настрій змінився. Він схопився на ноги.

Я теж зірвався з місця, цілком не розуміючи, що відбувається, але готовий допомогти.