Смерть лорда Еджвера

— Ми маємо справу з кимось, хто вже двічі вбивав, і він не вагатиметься, щоб зробити це знову. Вбивця крутиться і вивертається, наче щур, що хоче врятувати свою шкуру. Росс — загроза для нього. З цього випливає, що Росса буде усунуто.

— Чи було так важливо те, що хотів сказати Росс? — з сумнівом запитав я. — Мабуть, він так не думав.

— Отже, він помилявся. Очевидно, те, що він хотів повідомити, було надзвичайно важливо.

— Але звідки кому знати?

— Ви сказали, що він говорив із вами, там, у «Клеріджі». Навколо повсюди були люди. Безглуздя, цілковите безглуздя! Ах! Чому ви не взяли його з собою, не пішли з ним, не дозволили нікому бути біля нього, поки я не почув би, що він хотів сказати.

— Я зовсім не думав… уявити не міг… — затинаючись, пролепетав я.

Пуаро махнув рукою.

— Не виніть себе — звідки вам було знати? Я… я мав би знати. Розумієте, Гастінґсе, убивця подібний до тигра: він такий же підступний і нещадний. Ах! Ми колись приїдемо туди?

Нарешті ми прибули на місце. Росс мешкав у квартирі з окремим входом на другому поверсі котеджу на великій площі в Кенсінґтоні. Ми дізналися це з іменної картки біля дверного дзвінка. Вхідні двері були відчинені, а всередині ми побачили велику сходову клітку.

— Сюди так легко увійти. Ніхто й не побачить, — пробурмотів детектив, перестрибуючи через сходинки.

На другому поверсі ми побачили щось схоже на перегородку та вузькі двері з англійським замком. Іменна картка Росса висіла на дверях.

Ми зупинилися. Навколо стояла мертва тиша.

Я штовхнув двері, і, на моє здивування, вони відчинилися.

Ми зайшли у квартиру.

З одного боку у вузькому коридорі двері були відчинені, інші двері, навпроти нас, вели, мабуть, у вітальню.

Туди ми й увійшли. Це була відділена половина великих покоїв. Кімната виявилася комфортною, хоча і обставлена недорогими меблями. У ній не було нікого. На маленькому столику стояв телефон, а слухавка лежала поруч.

Пуаро швидко підійшов уперед, озирнувся і похитав головою.

— Не тут. Ходімо, Гастінґсе.

Ми вийшли тим самим шляхом і через коридор увійшли в інші двері. Ця кімната була невеличкою їдальнею. Збоку біля столу, упавши зі стільця і розпластавшись на підлозі, лежав Росс.

Мій друг нахилився біля тіла.

Коли він підвівся, його обличчя побіліло.

— Він мертвий. Удар в основу черепа.

***

Ще довго після подій того дня у моїй голові залишався цей кошмар. Я не міг позбутися жахливого відчуття провини за те, що трапилося.

А того фатального вечора, коли ми з Пуаро пізніше були самі, я, затинаючись, розповів йому про своє гірке самоїдство. У нього знайшлася швидка відповідь.

— Ні, ні, не виніть себе. Як ви могли передбачити? Бог наділив вас недалекоглядною натурою.

— А ви б точно передбачили?

— Зі мною все інакше. Розумієте, усе своє життя я займався пошуками вбивць. Я знаю, щоразу бажання вбивати стає сильнішим, допоки, зрештою, з банальних причин… — Він не договорив.

Після нашого страшного відкриття детектив став дуже тихим. Упродовж усього часу, коли приїхала поліція, коли допитували інших мешканців будинку, коли проводили тисячу й один рутинний момент процедури, яку виконують після виявлення вбивства, Пуаро залишався замкнутим, на диво тихим, а його погляд далеким і замисленим. Тепер, коли його версія не підтвердилася, у мого друга знову з’явився цей далекий, замислений погляд.

— Ми не можемо витрачати час на докори сумління, Гастінґсе, — тихо промовив він. — Немає часу на різні «якщо». Загиблий юнак мав щось сказати нам. І тепер ми знаємо, що це «щось» було надзвичайно важливим, інакше його б не вбили. Оскільки він уже не може нам розповісти, доведеться здогадатися. Ми мусимо відгадати, і у нас є лише одна маленька підказка.

— Париж, — сказав я.

— Так, Париж. — Пуаро підвівся і почав ходити сюди-туди. — Париж згадується кілька разів у цій справі, але, на жаль, у різних ситуаціях. Слово «Париж» було вигравіюване на золотій скриньці. Париж, листопад минулого року. Тоді міс Адамс була там, і, можливо, Росс теж. Чи був там ще хтось, кого він знав? Хтось, кого він бачив із міс Адамс за якихось особливих обставин?

— Ми можемо так ніколи й не дізнатися, — сказав я.

— Навпаки, ми можемо дізнатися. Ми дізнаємося! Гастінґсе, сила людського мозку практично безмежна. Коли ще Париж згадувався у стосунку до справи? Була жінка низького зросту в пенсне, яка забрала скриньку з ювелірного магазину. Чи була вона знайома Россу? Герцог Мертонський був у Парижі, коли сталося вбивство. Париж, Париж, Париж. Лорд Еджвер збирався у Париж. Ах! Можливо, у цьому щось є. Його вбили, щоб він не поїхав у Париж?

Чоловічок знову сів і насупив брови. Я ніби відчував, з якою силою думки вирують у його голові.

— Що сталося на тому обіді? — пробурмотів він. — Якесь випадкове слово чи фраза мали б дати йому зрозуміти, наскільки важливим було те, що він знав, навіть не підозрюючи про це. Щось згадувалось про Францію? Про Париж? Я маю на увазі, на вашому краю столу.

— Слово «Париж» прозвучало, але не було пов’язане з цим.

Я розповів йому про «gaffe» Джейн Вілкінсон.