Смерть лорда Еджвера

— Та все ж таки його можуть засудити?

Міс Керрол не відповіла.

— Я більше вас не затримуватиму. — Пуаро підвівся. — До речі, ви знали Карлотту Адамс?

— Бачила її виступ. Дуже талановито.

— Так, вона була талановита. — Він ніби занурився в свої думки. — Ой! Я виклав свої рукавички.

Він потягнувся, щоб узяти їх зі столу, куди поклав раніше, та манжета зачепила ланцюжок пенсне міс Керрол і різко смикнула його. Мій друг підняв пенсне і рукавички, збентежено перепрошуючи.

— Ще раз перепрошую, що потурбував вас, — закінчував розмову він. — Я просто подумав, що, можливо, існує якась підказка щодо суперечки лорда Еджвера з однією людиною торік. Тому і розпитував про Париж. Марна надія, боюся, але мадемуазель здавалася настільки впевненою, що її кузен не вчиняв того злочину. Надзвичайно впевненою. Що ж, добраніч, мадемуазель, і безмежно перепрошую, що потурбував вас.

Ми вже були біля виходу, коли нас знову окликнув голос міс Керрол:

— Мсьє Пуаро, це не мої окуляри. Я нічого крізь них не бачу.

— Comment? — Пуаро вражено витріщився на неї. Раптом його обличчя розтяглося в усмішці. — Який же я дурень! Мої власні окуляри випали, коли я нахилився, щоб підняти рукавички та ваші окуляри. Я сплутав їх. Бачте, вони такі схожі.

Обмінявшись окулярами та усмішками з міс Керрол, ми з Пуаро пішли.

— Пуаро, — сказав я, коли ми опинилися на вулиці, — ви ж не носите окулярів.

Він привітно всміхнувся мені.

— Як проникливо! Як швидко ви це зрозуміли.

— То було пенсне з сумочки Карлотти Адамс?

— Саме так.

— Чому ви подумали, що воно може належати міс Керрол?

Мій друг знизав плечима.

— Вона — єдина людина, пов’язана зі справою, яка носить окуляри.

— Але вони не її, — задумливо сказав я.

— Це її слова.

— Ви старий підозріливий чортяка!

— Зовсім ні, не зовсім. Можливо, вона сказала правду. Я навіть упевнений, що вона сказала правду. Інакше, сумніваюся, що вона помітила б заміну. Я зробив це дуже вправно, друже.

Ми йшли вулицею, куди очі ведуть. Я запропонував узяти таксі, але Пуаро похитав головою.

— Мені потрібно подумати, друже. Прогулянка піде мені на користь.

Я нічого на це не відповів. Вечір був спекотний, і я не квапився повертатися додому.

— То ваші запитання про Париж були просто прикриттям? — поцікавився я.

— Не зовсім.

— Ми й досі не розгадали таємницю ініціала «Д.», — задумливо промовив я. — Дивно, що ніхто із пов’язаних зі справою людей не має ініціала «Д.», окрім… — так, це дивно, — окрім Дональда Росса! А він мертвий.

— Так, — понуро погодився детектив. — Він мертвий.

Я пригадав той вечір, коли ми втрьох прогулювалися ввечері. Я згадав ще дещо і різко вдихнув.

— Заради бога, Пуаро. — сказав я. — Пригадуєте?

— Пригадую що, мій друже?

— Коли Росс згадав, що за столом було тринадцятеро людей. І що він першим підвівся.

Пуаро не відповів. Я почувався трохи ніяково, як завжди буває, коли підтверджується якийсь забобон.

— Дивно, — тихо сказав я. — Ви маєте визнати, що це дивно.

— Га?

— Я сказав, що це дивно — щодо Росса і числа тринадцять. Пуаро, як ви гадаєте?

На моє велике здивування, і, маю визнати, невдоволення, чоловічок раптом затрясся зі сміху. Він аж заливався сміхом. Щось, очевидно, надзвичайно розвеселило його.

— Якого чорта ви так смієтеся? — різко запитав я.

— О, о! — мій друг аж задихався. — Нічого. Просто пригадав загадку, яку нещодавно почув. Я розкажу вам. Що має дві лапи, пір’я і гавкає, мов собака?

— Курка, звичайно, — знуджено сказав я. — Я ще в дитинстві таке чув.

— Ви занадто добре освічені, Гастінґсе. Ви мали б відповісти мені: «Я не знаю». Тоді я сказав би: «Курка», а ви сказали б: «Але курка не гавкає, як собака», на що я відповів би: «О, я додав це, щоб ускладнити загадку». Чи можна припустити, Гастінґсе, що літеру «Д» теж можна пояснити схожим чином?

— Яке безглуздя!

— Так, для більшості людей це так. А для декого — ні. Якби можна було запитати когось…

Ми саме проходили повз кінотеатр. Люди саме виходили звідти, обговорюючи власні проблеми, слуг, друзів протилежної статі, і лише дехто згадував фільм, який вони щойно переглядали.

З групою людей ми перейшли Юстон-роуд.

— Мені так сподобалось, — зітхнула якась дівчина. — Гадаю, Браян Мартін зіграв чудово. Я не пропустила жодного його фільму. Як він скакав тими скелями, щоб вчасно привезти документи!

Її супутник був не настільки захоплений.

— Ідіотська історія. Якби ж їм лишень стало клепки одразу розпитати Елліс. Чому ж ніхто не додумався до цього…

Решту я не розчув. Дійшовши до тротуару, я обернувся і побачив Пуаро, що стояв просто посеред вулиці, а з різних сторін на нього рухалися два автобуси. Інстинктивно я затулив очі руками. Почувся писк гальм та кілька непристойних водійських висловів. Не втрачаючи ні на мить гідності, мій друг дійшов до узбіччя. Він нагадував сновиду.

— Пуаро, — запитав я, — ви збожеволіли?

— Ні, mon ami. Просто… до мене дійшло. Саме в той момент.

— У біса неслушний момент, — зазначив я. — І він міг би стати вашою останньою миттю життя.