Снігопад

Тоді він відбувся тим, що оплатив усі знищені м’ячі та фрисбі, але відтоді ніколи більше не питав Хуаніту, чи вважає вона його мудаком. Тепер навіть Хіро знає відповідь.

Їхні шляхи розійшлися. На зорі проекту «Чорне сонце» хакери могли заробляти тільки продаючи акції одне одному. Хіро свої розпродував, щойно отримував, Хуаніта цього не робила. Тепер вона багата, а він ні. Найпростіше було б сказати, що Хіро — просто нерозважливий інвестор, а Хуаніта — розважливий, але все було трохи складніше: Хуаніта поклала всі яйця до одного кошика, всі гроші зберігала в акціях «Чорного сонця» і, так сталося, чимало на цьому заробила, але могла й прогоріти. А Хіро, в певному сенсі, вибору не мав. Коли захворів його батько, Армія та міністерство ветеранів узяли на себе оплату більшості його медичних рахунків, але сім’ї це також обходилось недешево, мати ж Хіро, яка ледве говорила англійською, просто не вміла заробляти гроші чи бодай давати їм лад. Коли батько Хіро помер, він продав усі свої акції «Чорного сонця», щоб забезпечити матері нормальне життя в гарній общині в Кореї. Їй там подобається, вона щодня грає в гольф. Він міг залишити всі свої гроші в «Чорному сонці» та заробляти по десять мільйонів на рік, коли компанія вийшла у світ, але тоді його мамі довелося б стати безпритульною. Тому, коли мама навідує його в Метасвіті, засмагла і щаслива, у прикиді для гольфу, Хіро бачить в цьому своє особисте багатство. Це не допоможе оплатити житло, але менше з тим: навіть коли живеш у засраній дірі, завжди є Мета-світ, а в Метасвіті Хіро Протагоніст — принц-воїн.

Розділ 8

Язик пощипує, він розуміє, що забув проковтнути пиво в реальності.

Доволі іронічно, що Хуаніта прийшла сюди у примітивному чорно-білому аватарі. Адже саме вона винайшла спосіб змусити аватари виявляти щось подібне до людських емоцій. Цього Хіро ніколи не забував, бо більшість своєї роботи вона виконала, коли вони ще були разом, і щоразу, коли аватар виглядає здивованим, злим чи пристрасним, він бачить у цьому відлуння себе самого чи Хуаніти — вони Адам і Єва Метасвіту. Це непросто забути.

Невдовзі після того, як Хуаніта і Да5ид розлучилися, «Чорне сонце» вийшло на ринок. І коли хакерам набридло рахувати гроші, просувати спін-офи, купатися в захваті решти членів хакерської спільноти, вони збагнули, що успіх закладу принесли не алгоритми для уникання зіткнень, не демони-викидайли чи щось інше. Вся річ була в роботі Хуаніти. Запитайте бізнесменів із Ніппонського Квадранту — вони приходять сюди для ділових бесід із білими комірцями з усього світу, і для них такі зустрічі нічим не гірші за бесіди віч-на-віч. Вони переважно навіть не зважають на сказане — зрештою, багато чого втрачається у процесі перекладу, — а зважають вони на вираз обличчя, на мову тіла тих, із ким балакають. Саме так вони дізнаються, що коїться в людини у голові: конденсують факти з імли нюансів.

Хуаніта не збиралася аналізувати цей процес, вона стверджувала, що в ньому є щось ефемерне, недоступне для пояснення словами. Вона була радикальна католичка і замалим не спала з чотками, тому не вбачала у такому поясненні нічого особливого, але комп’ютерникам це не сподобалося. Вони казали, що то ірраціональний містицизм, тож Хуаніта звільнилась і влаштувалася в якусь ніппонську компанію — там не заперечували проти будь-якого ірраціонального містицизму, якщо це приносило гроші.

Більше Хуаніта не приходить до «Чорного сонця». Почасти тому, що досі вогнем дише на Да5ида та інших хакерів, які ніколи не цінували її роботи. Але ще вона вирішила, що сама концепція є фальшивою. Хоч би як круто все виглядало, Метасвіт викривлює спілкування людей, а вона не хотіла таких викривлень у своїх взаєминах з іншими.

Да5ид помічає Хіро, поглядом показує, що зараз не найкращий час. Зазвичай такі невловимі жести у системному шумі втрачаються, але в Да5ида дуже хороший комп’ютер, та ще й аватар йому допомагала робити Хуаніта, тож повідомлення досягає мети так само непомильно, як скерований у стелю постріл.

Хіро розвертається, поволі плентається уздовж великого круглого бару. На більшості з шістдесяти чотирьох стільців сидять третьорядні шоубізники групками по двоє і троє, зайняті тим, що вдається їм найкраще: плітками та інтригами.

— От ми з режисером і поїхали на обговорення сценарію. В нього є будинок на узбережжі...

— Шикарний?

— Навіть не питай.

— Я чула. Дебі була там на вечірці, ще коли будинок належав Фреду і Мітці.

— Гаразд, проїхали, але там є одна сцена, на самому початку, коли головний герой прокидається на смітнику. Ідея в тому, щоб показати, знаєш, який він весь у відчаї...

— Його божевільну енергію...

— От, саме її.

— Потрясно.

— І мені подобається. А він хоче замінити її сценою, в якій герой десь посеред пустелі на покинутому звалищі розстрілює з базуки старі машини.

— Жартуєш!

— Так от, сидимо ми собі в тому його бісовому патіо на пляжі, і тут він починає — вжух! вжух! — імітувати кляту базуку. Він просто зациклився на цій ідеї. Типу, він реально хоче засунути в кіно базуку. Але, думаю, я його від цього відмовив.