Снігопад

Да5ид наділяє його вибачливою усмішкою. Він був дуже добрий до Хіро ще з часів Розмови, яка відбулася кілька років тому. Розмова почалася за пивом і устрицями, з дружньої балачки між давніми товаришами по зброї. І вже як минули добрих три чверті Розмови, Хіро сяйнуло, що насправді його саме цієї миті звільняють з роботи, а після Розмови Да5ид час від часу згодовував Хіро клаптики корисної інформації та пліток.

— Вивуджуєш щось цікаве? — із розумінням питає Да5ид. Як і багато інших комп’ютерників, він геть простодушний, але в такі моменти починає вважати себе реінкарнацією Мак’явеллі.

— Дядьку, маю тобі дещо сказати. Більшість того, що ти мені даєш, я ніколи не завантажую в Бібліотеку.

— Чому? Капець, я віддавав тобі всі найсенсаційніші плітки. Я думав, ти на них робиш гроші.

— Я просто не можу. Не можу брати шматки приватних розмов і сутенерити ними. І чому ти думаєш, що я на бобах?

Є ще дещо, але він про це не згадує: він завжди вважав себе рівнею Да5иду, тому не припускає навіть думки про те, щоб годуватися крихтами і недоїдками з його столу, ніби якийсь пес.

— Я був радий бачити Хуаніту в «Сонці» — навіть чорно-білу, — відповідає нарешті Да5ид. — Для неї не користуватися «Чорним сонцем» — це як для Александра Ґрема Белла не користуватися телефоном.

— Чого вона взагалі прийшла?

— Її щось турбує, — пояснює Да5ид. — Хотіла знати, чи не бачив я декого на Стріті.

— Когось конкретного?

— Вона непокоїться через одного бурмила з довгим чорним волоссям. Він штовхає щось під назвою — як тобі таке? — «Снігопад».

— А в Бібліотеці вона шукала?

— Угу. Принаймні, я так думаю.

— Ти бачив цього хлопця?

— Бачив, звичайно, його неважко знайти. Він отам, просто за дверима. Ось що я від нього отримав.

Да5ид сканує стіл, бере одну з гіперкарток і демонструє Хіро.

СНІГОПАД

Розірвіть цю картку навпіл,

щоб отримати безкоштовний зразок

— Да5иде, — каже вражений Хіро, — повірити не можу, що ти взяв гіперкартку в чорно-білого штриха.

Да5ид сміється.

— Зараз усе не так, як раніш, друже. У мене в системі стільки антивірусної начинки, що жодна зараза не проб’ється. Від усіх тих хакерів, які тут бувають, я ловлю стільки різного лайна, що безпечніше працювати в чумному бараку, тому я не боюся нічого, що може бути на цій гіперкартці.

— Ну, в такому разі мені цікаво.

— Ага. Мені теж, — сміється Да5ид.

— Воно, мабуть, добряче тебе розчарує.

— Мабуть, рекланімація, — погоджується Да5ид. — Думаєш, варто спробувати?

— Атож. Давай. Не кожного дня випадає спробувати новий наркотик.

— Аби бажання, пробувати можна й щодня, — не погоджується Да5ид. — Але не щодня знаходиш наркотик, який не може зашкодити.

Він бере гіперкартку і розриває навпіл.

Якусь секунду нічого не відбувається.

— Я чекаю, — каже Да5ид.

На столі нізвідки виникає аватар, попервах примарний і прозірчастий, але поволі він набуває фактурності в трьох вимірах. Цей ефект настільки заїжджений, що Хіро і Да5ид уже сміються...

Аватар — голісінька «Бренді». Вона не виглядає навіть на стандартну, це радше одна з палених тайванських копій. Вочевидь, просто демон. В руках вона тримає дві трубки завбільшки з рулон паперових рушників.

Да5ид відкидається на спинку стільця, насолоджуючись процесом. В усій сцені простежується щось до смішного дешеве.

Бренді нахиляється вперед, манить Да5ида до себе. Да5ид, широко посміхаючись, схиляється прямо до її обличчя. Вона наближає неохайно намальовані рубіново-червоні губи до його вуха і щось шепоче, але Хіро не може розібрати, що саме.

Коли вона відхиляється, Да5идове лице вже змінилося. Воно розгублене і отупіле. Можливо, Да5ид і справді так виглядає; можливо, «Снігопад» якось підісрав його аватар, і той більше не відстежує реального виразу обличчя. Очі застигли в очницях, аватар витріщається просто перед собою.

Бренді підносить свої трубки до помертвілого обличчя Да5ида, а тоді розгортає. Виявляється, це сувій. Вона розгортає його просто перед очима Да5ида, наче площину екрана. Паралізоване Да5идове лице відбиває світло із сувою, набуваючи синюватого відтінку.

Хіро обходить столик, аби й собі подивится. Він заледве встигає кинути погляд на сувій, перш ніж Бренді знову його згортає. Сувій — просто стіна живого світла, ніби гнучкий телевізор із пласким екраном, на якому нічого нема. Лише статичні перешкоди. Білий шум. Сніг.

Потім вона зникає, не лишивши по собі жодного сліду. З-над кількох столиків у квадранті хакерів здіймаються розрізнені саркастичні оплески.

Да5ид уже повернувся до тями, на його обличчі досі посмішка, проте силувана і ніякова.

— Що то було? — цікавиться Хіро. — Я помітив лише сніг наприкінці.

— Ото було все, — каже Да5ид. — Наперед задана схема розташування чорно-білих пікселів, і то з офігенною роздільною здатністю. Просто кількасот тисяч одиниць і нулів перед очима.

— Інакше кажучи, хтось оце вивалив на твої оптичні нерви, мабуть, сотню тисяч байтів інформації.

— Радше шуму.

— Ну, вся інформація схожа на шум, поки її не декодуєш, — зауважує Хіро.

— Навіщо комусь показувати мені інформацію в бінарному коді? Я ж не комп’ютер. Я не вмію читати бітових масивів.