Снігопад

— Розслабся, Да5иде, я просто стібуся.

— Знаєш, що то було? Знаєш, що хакери завжди намагаються показати мені свої роботи?

— Справді?

— Ага. Постійно. Якийсь хакер таке вигадав, щоб продемонструвати мені свої можливості. І все працювало нормально, аж поки Бренді не розгорнула той сувій, але код був забаґований і в ньому стався сніговий обвал — дуже невчасно, тож замість виведеної інфи я побачив лише сніг.

— Тоді чому він узагалі назвав його «Снігопадом»?

— Чорний гумор. Він знав, що там повно баґів.

— А що Бренді прошепотіла тобі на вухо?

— Я не впізнав мови, — каже Да5ид. — Просто якесь вавкання.

Вавкання. Вавилон.

— Ти після цього здавався ніби мішком прибитий.

Да5ид ображається.

— Нічим я не прибитий. Просто все це було так дивно, що я, мабуть, на якусь секунду відключився.

Хіро дивиться на нього з величезним сумнівом у погляді. Да5ид це помічає і підводиться.

— Хочеш поглянути, що поробляють твої ніппонські конкуренти?

— Які ще конкуренти?

— Ти ж колись клепав аватари для рок-зірок, хіба ні?

— Та й зараз клепаю.

— Ну, сьогодні в нас тут Сусі К.

— О, так. Гаєр з галактику завбільшки.

— Проміння аж сюди видно, — Да5ид рушає до сусіднього Квадранта. — Але я хочу побачити його увесь.

І справді, виникає враження, що десь посеред Квадранта рок-зірок сходить сонце. Над головами аватарів, що снують у тій частині бару, Хіро бачить віяло помаранчевих променів, які сяють із якоїсь точки посеред юрби. Вони рухаються, повертаються, хитаються з боку на бік, і здається, що весь усесвіт рухається разом із ними. На Стріті неосяжність зачіски Сусі К під назвою «Схід сонця» регулюється обмеженнями на ширину і висоту, але Да5ид у «Чорному сонці» дозволяє повне самовираження, тож помаранчеве проміння тягнеться навсібіч, аж до меж споруди.

— Цікаво, чи хтось уже сказав йому, що американці не купуватимуть японського репу? — розмірковує Хіро, поки вони прямують у бік Сусі К.

— От ти й скажи, — пропонує Да5ид. — Виставиш рахунок за послуги. Знаєш, а він же зараз в Л. А.

— Певно, сидить у готелі з купою блюдолизів, і ті весь час повторюють, яка величезна з нього буде зірка. Йому треба трохи поспілкуватися зі звичайною біомасою.

Вони вклинюються в потік, пробиваючи вузенький канал крізь юрбу.

— Біомасою? — питає Да5ид.

— Сукупність живих організмів. Це термін з царини екології. Якщо взяти акр джунглів, або кубічну милю океану, чи якийсь із кварталів Комптона і вибрати все, що живе на землі й у воді, то отримаєш біомасу.

Да5ид, комп’ютерних від А до Я, каже:

— Я не розумію.

Його голос звучить якось дивно; аудіо сильно перебиває білий шум.

— Професійний жаргон Індустрії, — пояснює Хіро. — Вона живиться людською біомасою Америки. Ніби кит, що відфільтровує криль із моря.

Хіро протискується поміж парою ніппонських бізнесменів. На одному блакитний костюм, а другий — неотрадиціоналіст — у темному кімоно. І, як і Хіро, має при собі два мечі — довгу катану на лівому стегні та одноручний вакідзасі, навскоси застромлений за пояс. Вони з Хіро зацікавлено розглядають озброєння один одного. Потім Хіро відводить погляд і вдає, що нічого не помітив, а неотрадиціоналіст завмирає, тільки кутики його рота повзуть униз. Хіро таке вже бачив. Доведеться битися.

Люди розступаються; щось велике і невтримне пробивається крізь юрбу, жбурляючи аватарів направо і наліво. В «Чорному сонці» тільки одна сутність може так легко кидатися людьми, і це демон-викидайло.

Коли вони підходять ближче, Хіро бачить, що то не один викидайло, а справжнісінький живий клин горил у смокінґах. Справжніх горил. І всі вони, здається, прямують до Хіро.

Він намагається задкувати, але одразу ж на щось натикається. Здається, «Табло» таки загнало його на слизьке; він намагається вибратися з бару.

— Да5иде, — здається Хіро. — Слухай, забери їх, я більше не буду...

Усі навколо витріщаються на щось понад плечем Хіро, їхні обличчя підсвічені сузір’ям діамантових світильників.

Хіро озирається на Да5ида, але Да5ида позаду нема.

Замість Да5ида — пульсування бридкої цифрової аури. Вона така яскрава, швидка і безглузда, що на неї боляче дивитися. Аура то палахкотить барвами, то стає чорно-білою, а коли переходить у колір, то грається палітрою, наче її підсвічує потужна диско-ілюмінація. І геть не тримається купи: тонесенькі піксельні волосинки вистрілюють навсібіч і прошивають стіни «Чорного сонця». Це більше не організоване тіло, а розбурхана хмара ліній і вихорів, на яку вже діють доцентрові сили, вона розлітається яскравими фрагментами тілесної шрапнелі по залу, влучає скалками в чужі аватари, блимає і зникає.