Сокіл і Ластівка

— Капітан розповів вам про скарби. Про золото і срібло, якого у сховку до біса. Ми заховали у потайному місці двадцять скринь, кожна вагою від десяти до дванадцяти стоунів. Але Дезессар не знає найцікавішого. — Він нахилився до самісінького вуха Летиції. — Найголовніша частина призу не золото і не срібло. Вона зберігається у сап’яновій шкатулці. Пратт, особисто відібрав і поскладав туди найкращі коралі, персні, підвіски та інші вироби з коштовного каміння. Хоч за вагою це, можливо, всього одна п’ятдесята частина скарбу, але за вартістю — третина, а то й половина. Цю скриньку я французькій короні не віддам. Вона дістанеться нам із вами. Ми поділимо все навпіл. Бо я відчуваю до вас щиру симпатію. Що скажете?

Подумавши, дівчина поставила слушне запитання:.

— Навіщо вам з кимсь ділитися? Через саму тільки симпатію?

Логан розсміявся:

— Ні, звісно. Річ у тім, що самому шкатулку звідти не витягнути. Потрібен напарник. Ось я і вибрав вас.

— А чому саме мене? З мічманом і королівським писарем у вас дружба тісніша, ніж зі мною.

— Хочете щиру правду? — Гаррі поклав співрозмовнику руку на плече. — Я добре розбираюся в людях. Інакше б уже давно дістав удар у спину. Тисячу разів. Отож ви не з тих, хто здатен встромити приятелю під лопатку ножа, навіть заради великого зиску. Дев’ять людей із десяти це зробили б, але не ви. Це по-перше. По-друге, ви тямущий хлопчина, Епіне, швидко все схоплюєте. А там є одна заковика. Джеремі Пратт нікого з нас не впустив усередину печери. Він був сильний, як бик, і перетягнув скрині сам. А печера там ого-го яка, є де сховати скарб. Я потім крадькома навідався туди. І не знайшов сховку. Може, ви зметикуєте, я дуже на вас сподіваюся… Є й третя причина. — Тут він заговорив так тихо, що мені довелося пролізти між ними і задерти голову. — Знадобляться ваші медичні, точніше сказати, аптекарські знання. Взагалі-то нас у справі четверо: ми з вами і Кліщ з Пронозою. Я недарма принаджував цих паскудників, вони теж знадобляться.

— Навіщо? Там мало двох?

— Мало. Ви і я, ми витягнемо шкатулку назовні, але потім доведеться нести її на собі. Потрібні «в’ючні віслюки» — у мене ж рука порізана. Ані мічману, ані писареві я не довіряю. Я розробив деякі засоби застереження — для цього необхідно, щоб «віслюків» було саме двоє. Не переймайтеся, у мене все продумано.

— Виходить, коштовності будуть поділені на чотири частини?

— В жодному разі! — зашипів штурман. — Я ж кажу, мені потрібні ваші медичні знання. Перший «віслюк» протягне скриню половину шляху, а потім ми запропонуємо йому підкріпитися ромом, в який ви дещо підсиплете. Ясно? Потім точно так само зробимо з другим. Ділити скарб на чотири частини не доведеться.

Летиція кивнула:

— Ясно. Якщо отруту виготовлю я, провина за два вбивства теж ляже на мене. Це не ляже тягарем на ваші взаємні розрахунки зі Всевишнім.

Ірландець збентежено сказав:

— Я ж кажу, ви хлопчина з олією в голові. У мене й так, самі знаєте, на сей момент негативне сальдо.

— Знаю.

— Ну то як? Згода?

І Гаррі простягнув свою маленьку, чіпку долоню.

Я був певен, що моя вихованка з обуренням її відштовхне. Ллє Летиція мене здивувала — вона скріпила зловісну змову потиском руки.

— Згода. Викладайте подробиці.

На баку пробили вісім склянок. Четверта година по півночі.

— Мені заступати на вахту. — Гаррі підвівся. — Зробимо гак. За чверть години підніметесь на квартердек. Скажете, що я обіцяв навчити вас управлятися зі штурвалом. Вашу цікавість знають всі, стерновий не здивується. Я скажу йому, що він може йти спати. Море тут чисте, скелі й мілина лишилася позаду. Ви встанете на місце стернового, і ніхто не заважатиме нам вести розмову…

Я був сам не свій від обурення. Стрибав у моєї вихованки під ногами, злітав і сіпав її дзьобом за рукав. Вітер підхоплював мене, відкидав убік — туди, де кипіли піною хвилі, але я повертався, відчайдушно працюючи крилами. Я надсаджував горло, кричав: «Що з тобою, дівчинко?! Я перестав тебе розуміти! Ти готова взяти участь у холоднокровному вбивстві?! Не вірю!»

Врешті-решті Летиція підхопила мене і сунула собі під пахву, щоб я не миготів перед очима.

— Кларо, ти заважаєш мені думати. Вгамуйся.

Я дзьобнув її у теплий бік. Тоді вона прошепотіла:

— Я викуплю його…

Ах, он воно що. Ти хочеш зі своєї частки вкраденого скарбу викупити у Дезессара полоненого? Вдарити по голові славного дядьо М'якушку ти не змогла, тобі простіше відправити на той світ двох несимпатичних чолов'яг? Це дуже по-жіночому. Та я не засуджував мою дівчинку. Хіба що зовсім трошки. Я вже казав, що не дотримуюся християнської доктрини про неприпустимість вбивства — як, зрештою, і більшість християн. Якщо чоловік мерзотник, без нього, як то кажуть, повітря чистіше і трава зеленіша. Ані мічмана Пронозу, ані метра Сальє мені буде ніскілечки не шкода. Та мене непокоїло інше. «Невже ти не розумієш, що Логан прикінчить тебе, щойно ти зробиш свою справу?» — запитав я, плутаючись у складках плаща.

— Твоя правда, Кларо. Час іти…

* * *