Сокіл і Ластівка

І магістр змирився зі своєю долею. Врешті-решт, один тиждень можна і стерпіти. У цьому навіть є своя принадність — ненадовго вирватися зі звичного світу. Змінити темп, відключитися від повсякденних турбот, опинитися у розміреному, затишному, чемному світі, де всі посміхаються, говорять стишеними голосами, а максимально припустимий вияв емоцій — сухо зауважити: «Що ж. Принаймні вона здатна народжувати дітей». За час перебування у навіженій країні своїх пращурів колишній підданий її величності звик до підвищених витрат адреналіну і, вірогідно, жити в Англії постійно вже не зумів би. Але понудьгувати на британському кораблі, де навмисно відтворюється і культивується атмосфера минулих часів — чому б і ні? Якщо вже всі довкола так цього прагнуть.

Перші п’ять днів плавання більш-менш збіглися з очікуваннями Ніколаса. Та коли до Форт-де-Франс залишилося плисти всього добу, тітка Сінтія спочатку ледь не скрутила собі карк, а потім зробила племінникові сюрприз, від якого адреналін так і завирував у крові.

Однак краще розповісти по порядку. Для цього зручніше за все зазирнути у блог, який Микола Олександрович вів з першого дня подорожі.

Справа ця була для Фандоріна новою, в Москві у нього не залишалося часу вести віртуальний журнал, та й потреби особливої не виникало. Про все, що відбулося за день і що його хвилювало, Ніка міг поговорити ввечері з дружиною. Однак на період нетривалої розлуки він узяв зобов'язання записувати всі більш-менш примітні події в інтернет-щоденник. Це жвавіше і природніше, ніж відсилати електронні листи. А реакцію кореспондентів отримуєш негайно у вигляді коментів.

Вірна секретарка Валя нашвидку дала магістру короткий курс блогознавства, відкрила акаунт і допомогла вибрати нік (тобто прізвисько) з аватаром (візитівкою-малюнком). Фандорін вирішив назватися «Довгим Джоном» на честь пірата з «Острова скарбів»: недарма ж він зробився мореплавцем, тримає курс на Вест-Індію, ну і зріст у нього теж годящий — метр дев'яносто дев'ять.

Дружину привчати до такої форми спілкування не довелося, вона давно у себе в журналі вела шеф-редакторський блог. Нік у неї був «Болід». Валя — та днювала та ночувала в інтернеті. Останнім часом вона зачісувалася а-ля Грета Гарбо і набула відповідної млосності у манерах, та на стилі письма це не позначилося. Будучи дівчиною нетривіальної долі (і це ще м'яко сказано), Валентина здобула безладну освіту. Жваво торохтіла іноземними мовами, але рідною володіла непевно — особливо орфографією. Ось чому свого часу вона з ентузіазмом підхопила моду писати «албанською», де безграмотність — головний принцип. Тепер ця дурнувата примха у пристойних інтернет-користувачів вважається поганим тоном, але Валя відмовлятися від «албанської» вперто не бажала. Чи не могла.

Отже, подорожні нотатки «Довгого Джона» з коментарями «Боліда» і «Грети Гарбо».

Блог «Довгого Джона»

Відпливли учора ввечері, але писати не міг. Хоч у рекламній брошурі обіцяли, що морська хвороба пасажирам «Фелкона» не загрожує, мене сильно занудило, щойно теплохід вийшов у Ла-Манш. Погода мерзенна. Сильний вітер, дощ. Хвилі з нашої одинадцятої палуби здаються маленькими, але, гадаю, заввишки вони метрів три-чотири і б’ють все час у борт. Підлога нахиляється, горизонт нудотно ходить угору-вниз. Невгамовній С. хоч би що. Вона за допомогою покоївки (уявіть собі, до «люкс-апартаменту» приписані покоївка і батлер!) вдягла вечірню сукню з блискітками, перли й покотила знайомитися з капітаном. Я ж ганебно валявся у ліжку. Їсти мені, м’яко кажучи, не хотілося, а на капітана я ще надивлюся — ми сидимо за капітанським столом.

Спав я, наче труп. Снилося, начебто я немовля і мене гойдає у колисці Сірий Вовчик, причому я дуже боявся, що мене схоплять за бочок.

Зранку покращало, і я зміг оглянути нашу чудову каюту, а потім і теплохід. Апартамент двоповерховий, з двома санвузлами. Нагорі спальня з великим ліжком, де поселився я, бо тітку в кріслі піднімати сходами незручно. Внизу вітальня з роялем, тераса і кабінет. С. пречудово влаштувалася на дивані, за ширмою. У неї є дзвінок для виклику прислуги, а ще вона захопила з дому дзвіночок — для мене. Серед ночі я прокинувся від відчайдушного калатання, кинувся вниз, ледь не полетів зі сходинок. С. турботливо запитала, чи не покращало мені, а то вона так за мене переймається. Не покращало, відповів я з питомо британською стриманістю і пошкандибав назад. У шухляді столу є бервуха. Без них більше спати не ляжу. Раптом що, хай С. викликає дзвінком прислугу.

Втішаюся тим, що нам тут буде дуже зручно. Геля оселиться на дивані, Ластик у кабінеті — тут можна взяти складане морське ліжко, йому сподобається. А ми з тобою, ясна Алтин Фархатівно, влаштуємося по-королівському в будуарі й будемо дивитися крізь панорамне вікно на зірки. На Карибському морі погода не така, як тут, можна снідати на терасі. Уявляєш?