Сокіл і Ластівка

— Вона терла, м’яла, крутила і вертіла кінцівками хворого, не виявляючи жодних ознак утоми. Через деякий час лорд Руперт, який спочатку сором’язливо посміхався, зблід і прикусив губу, на чолі у нього виступив піт. Помітивши це, Летиція завмерла.

— Боже, я роблю вам боляче?

— Пусте. Адже панотець сказав: біль — гарна ознака. Коли у вас ще є сили, продовжуйте. Тільки розповідайте щось. У вас дивовижний голос, він допомагає мені майже так само, як ваші пальці, такі сильні й одночасно такі ніжні.

Вона запашіла і знову взялася до роботи.

— Я… я не знаю, про що розповідати. Ви капітан, ви багато бачили… А я все життя провела у глушині.

— Розкажіть. Я нічого не знаю про таке життя. І про вас нічого не знаю.

Він скрикнув від надто різкого її руху і попросив за це вибачення.

— Добре. Я буду говорити, якщо вас це відволікає…

І вона слухняно почала розповідати про замок Теофельс. Спершу затинаючись, добираючи слова. Потім вільніше і більш плавно.

Я знав, що моя вихованка ніколи і ні з ким ще не говорила про себе так довго і так відверто. З батьком? Ні. Під час своїх нечастих приїздів він більше говорив сам, а вона слухала, затамувавши подих, про далекі країни і придворні інтриги. З Беттіною? Мабуть. Але та весь час перебивала і переводила розмову на себе — як і більшість людей. Полонений же слухав розповідь Летиції з величезним зацікавленням, а якщо і вставляв зауваження, то такі, які свідчили про вельми неординарний розум.

Наприклад, почала дівчинка говорити, як чудово вони будуть жити вдвох із батьком, коли він повернеться з марокканського полону. Нехай вони навіть залишаться без замку й опиняться у скруті з грошима, все одно — це буде таке щастя! Переповнена почуттями, вона замовкла, а Грей задумливо мовив:

— Ви дуже самотні. І завжди були самотні. Я теж. Але вас самотність гнітить, а мене звеселяє. Немає нічого кращого на світі, ніж любити самотність. Повірте мені, бо я старший і досвідченіший за вас. Якщо володієш мистецтвом самотності, це робить тебе сильним, вільним і безстрашним.

Мене вразила не сама думка, а те, що її висловлює людина, чий спосіб життя не повинен сприяти рефлексії. Воєначальники, капітани, різні чільники — словом, люди дії і швидких рішень — зрідка намагаються осмислити мотиви своїх вчинків. Либонь, єдиний виняток — імператор Марк Аврелій, а більше нічого і не пригадаю.

— А як же… кохання? — запитала Летиція.

У лорда Руперта знайшлася відповідь і на це:

— Кохання — це незахищеність, вразливість, несвобода і постійний страх за того, кого любиш і кого можеш втратити. Я багато роздумував про те, що це за штука така — кохання. І, здається, зрозумів.

— Що ж це за штука?

— Кохання необхідне тому, хто відчуває, що його посудина незаповнена. Тоді людина починає шукати, чим, а точніше ким, заповнити цю порожнечу. Але хіба не краще наповнити свою посудину самому, стати самодостатнім, вільним — і тим, хто не відчуває потреби у коханні?

Я відзначив, що треба буде на дозвіллі обдумати цей аргумент на користь самотності, і став слухати їхню бесіду далі.

Наведу ще одне висловлювання капітана Грея. Воно, мабуть, вразило мене найбільше.

Коли Летиція, згинаючи і розгинаючи пальці на його руці, розповідала про дитинство, він зауважив:

— Слухаю вас, і серце крається від співчуття.

Вона страшенно здивувалася, тому що, бажаючи розвеселити його, говорила про смішне — в які ігри грав із нею батько.

— Чому?

Насупившись, він сказав:

— Ви любите свого батька набагато більше, ніж він на те заслуговує. Не ображайтеся, я людина відверта. Кажу, що думаю. Ваші вчинки — завжди, за будь-яких обставин — були спричинені вашим бажанням завоювати його любов. Вами володіє одна пристрасть: домогтися, щоб приязнь батька до вас була не прохолодно-зневажливою, а такою ж живою й гарячою, як ваша любов. Все життя ви доводите йому, що варті цього. Через це Навчилися стрибати через перешкоди, стріляти, фехтувати. Ви ж і тепер показуєте чудеса хоробрості й самовідданості з тієї ж причини. От тільки не треба нічого нікому доводити. Ви нікому нічого не винні. Крім самої себе.

Як же вона обурилася його словам! Як гаряче спростовувала їх! Навіть розплакалася. Але розтирання не припинила.

Лорд Руперт і сам зрозумів, що наговорив зайвого. Гаряче вибачився і врешті-решт отримав прощення — «але тільки з огляду на його хворобливий стан».

Він дужче знесилів, ніж масажистка. Мені здається, Летиція могла б розтирати скільки завгодно довго і не стомилася б. Та коли полонений склепив повіки, а дихання стало рівним, вона обережно забрала руки.

Варто їй було замовкнути, як він стривожено сіпнувся і застогнав. Вона заговорила знову — заспокоївся.

Тоді дівчинка зрозуміла, що звук її голосу насправді діє на хворого цілюще, і більше не замовкала. Лише стала говорити тихіше і перейшла на швабську.

Оскільки поруч нікого більше не було, зверталася вона до мене:

— Кларо, а що, як він має рацію? Мені часто сниться, наче я біжу за батьком, кричу, а він скаче геть і не чує, і я падаю в масну, чорну землю… Ох, яка різниця! Тільки б визволити його з полону. Тільки б він був здоровий.