Сонети

Кохання юне — то й не зна сумління,
Хоч, певна річ, воно любові плід.
Тож вад моїх тобі чіпать не слід, —
Це твій порок у мене вріс корінням.

Бо зрадиш ти — безчестю віддаю

Я дух шляхетний на догоду плоті.
І душу вмить осквернену мою
Купає плоть в гріховному болоті.

Від імені твого, твоїх приваб

Та плоть тремтить і цілиться на здобич.
Вона за щастя має, наче раб,
За тебе стати і сконати обіч.

По совісті, повір, моя ти любо,

Любов’ю зву цю боротьбу і згубу.

152

Я кривоприсягаю вже давно,
Але і ти зламала клятву двічі:
Ти і мені брехню говориш в вічі,
І честь подружню топчеш у багно.

Та за подвійну зраду і наругу

Я докорять тобі не маю прав,
Бо й сам не першу, може, і не другу,
І соту вже присягу я зламав.

Я присягався у твоїй чесноті,

У вірності й правдивості колись.
Я власні очі засліпив, щоб проти
Поганьбленої істини клястись.

Глумивсь я з правди, клявся проти неї,

Свої уста споганивши брехнею.

153

Заснув Амур, тримавши смолоскипа;
Одна з дівчат Діаниних тоді
Взяла вогонь, що з рук Амура випав,
Та й погасила нишком у воді.

Вогнем любовним у долині гаю

Нагрілось раптом зимне джерело
І від недуг болящим помагає,
Бо дивний чар навіки зберегло.

Ту головешку запаливши знову

З очей моєї милої, хлоп’я
Грудей моїх торкнулося. В діброву
Ходив купатися даремно я.

Бо купіль та зціля мої недуги,

В якій божок вогню добув удруге.

154

Божок кохання задрімав колись,
Поклавши обіч смолоскипа свого,
А німфи, те помітивши, знялись
І потайки наблизились до нього.

Одна із них схопила той вогонь,

Який серцям спричинював знемогу,
І, в зимний струмінь кинувши його,
Тим обеззброїла неждано бога.

Вогнем нагрівшися, вода тоді

Коханцям рани гоїла глибокі.
І я не раз купавсь у тій воді,
Щоб серцю втрачений вернути спокій.

Любовний пломінь воду підігрів,

Вода ж не остудила почуттів.