Сонети

Як видавсь я душі твоїй немилим,
Заприсягни нечулій і сліпій,
Що звусь я Волею, Волінням, Віллем,
То й маю залишитися при ній.

Доповнивши твого чуття скарбницю,

В числі волінь твоїх хай буде й Вілль.
Не важить там нічого одиниця,
Де множество зійшлося звідусіль.

Хай буде в велелюднім тлумі тому

Вілль, мов кукіль серед поживних зіль,
Аби в очах лишень і в серці твому
Щось важив той малопримітний Вілль.

Люби лиш волю — й перед світом цілим

Мене любитимеш, бо звусь я Віллем.

137

Сліпа любов затьмарила мій зір,
І те, що бачу, — вже мені незриме:
Краса, позбавлена і фальші, й гриму,
В моїх очах — недосконалий твір.

Скувала якоря любов облудна

Моїм очам, і серце мимохіть
Приковане на якорі стоїть
В затоці тій, де є ще й інші судна.

Як серце гавань гомінливу ту

Могло вважати затишком від бурі?
Мій зір скривав і бруд, і суєту.
Прикрашуючи береги похмурі.

Я правди вже не бачу довгі дні,

І душу облягла чума брехні.

138

Коли в правдивості клянешся ти,
Я, навіть бачачи неправду, вірю,
Аби лише в очах твоїх зійти
За підлітка, ще скромного надміру.

Даремно вірить лестощам пустим,

Адже мій вік усяк прекрасно знає.
Та фальш беру за правду я, між тим,
І щирості між нас обох немає.

Не скажеш ти, що обманула знов,

Та і мені свій вік признати сором.
У парі йдуть лукавство і любов, —
Ми про літа в коханні не говорим.

Так я брешу тобі, а ти мені,

І кожне задоволене з брехні.

139

Не спонукай мене, щоб я твою
Виправдував неправду і образу.
Убий мене безжалісно й відразу
Без хитрощів, в одкритому бою.

Скажи, що іншу ти любов зустріла,

Лише очей від мене не ховай.
Хай твого погляду убивчі стріли
Мене, беззбройного, разять. Нехай!

Твоїх очей мені вже сила знана:

Блаженство в них з трутизною злилось.
І, може, їх відводиш ти, кохана,
Щоб ними вбити іншого когось.

Не треба жалощів. Хай любі очі

Мене уб’ють — я смерть прийму охоче.

140

Розумна будь, наскільки ти жорстока,
Зневагою не ятри мук німих,
Бо туга вирветься моя глибока,
Як тільки знайдуться слова для них.

Коли й не любиш, ошукай в коханні

І ласкою зміни жорстокий гнів.
Так хворий в лікаря у дні останні
Надій благає поглядом без слів.

В розпуку впавши, в божевільнім стані

Сказати можу те, чого не слід.
І наклепи, низькі та безпідставні,
Підхопить радісно зломовний світ.

Щоб не дійти цього, криви душею, —

Здавайся хоч із вигляду моєю.

141