Сонети

Крилатий хлопче, що в руках затис
Мірило часу і разючий спис,

В ущербі ти ростеш. З твоєї ж волі

Ми любим, в’янемо і мрем поволі.

Але Природа, владарка руїн,

Гальмує твій і завертає плин.

Вона тебе трима лише для того,

Щоб Час губить, глумитися із нього.

Але тремти — бо для забави ти,

Вона не владна вік тебе нести;

Надійде час — не сподівайсь пощади:

Віддасть тебе свого спокою ради.

127

Колись чорнявих гарними не звали,
Хоча б вони були взірцем краси.
Оганіблено красу в нові часи,
Прекрасне вже доходить до розвалу.

А все бридке, удавшися до фарб,

Міняє лик усупереч природі,
І гине, відданий на жертву моді.
Бездомної краси великий скарб.

Тому твої і очі, і волосся —

Мов чорна ніч. У них відбився сум.
Вони по вроді, кинутій на глум.
Той колір чорний, мов жалобу, носять

І личить так тобі жалоба та,

Що визнана за вроду чорнота.

128

Дивлюся, як, о музико моя,
Ладів твоїх торкнуться руки милі,
Даючи їхній металічній силі
Високий лад. В ту мить так заздрю я

Украденому щастю плигунів,

Що в захваті твої цілують руки.
І, клавішів я слухаючи звуки,
Обурений зухвальством, червонів.

З танцюючими зграбними ладами

Я часто помінятися б хотів,
Щоб тільки міг на місці тик ладів
До рук твоїх торкатися устами.

Ах, ті зухвальці крадуть неспроста —

Лиши їм пальці, дай мені уста.

129

О хтивосте, що гониш плоть у сказ,
Страшна нищителько душі слабої,
Джерело лжі, і підступу, й розбою.
Тупа, сліпа й жорстока воднораз.

Вгамована — ти збудниця відраз,

Та надиш знов і знов п’яниш собою.
І вже не знайде любого спокою,
Хто на приманку попадеться раз.

Безтямна ти в жадобі й посіданні.

У всьому крайнощі: при гамуванні —
Ти солод болісний, блаженна мить,

А там — розпука і тягар покути.

Світ знає це. Не зна, як обминути
Небесний рай, що нас до пекла мчить.

130

Її очей до сонця не рівняли,
Корал ніжніший за її уста,
Не білосніжні пліч її овали,
Мов з дроту чорного коса густа.

Троянд багато зустрічав я всюди,

Та на її обличчі не стрічав,
І дише так вона, як дишуть люди, —
А не конвалії між диких трав.

І голосу її рівнять не треба

До музики, милішої мені,
Не знаю про ходу богинь із неба,
А кроки милої — цілком земні.

І все ж вона — найкраща поміж тими,

Що славлені похвалами пустими.

131