Сонети

Їй дорікай, моїй злочинній долі,
Богині, винній у моїх гріхах, —
Це жебрав я з її лихої волі
На людних стовпищах і на шляхах.

Мій труд тавром ліг на мою істоту,

Як знак ганьби на чоло байстрюка.
Я ремеслом позначений достоту,
Як чорна сажотрусова рука.

Допоможи мені позбутись бруду,

Гіркотою зцілитись від хвороб.
Гірке гірким вважати я не буду,
Яке вже покарання не було б.

Твоєї ласки серце прагне, цебто —

Єдиних ліків за його рецептом.

112

Твоя любов стира з мого чола
Тавро, що брехні випекли жорстокі.
Ну й що мені і осуд, і хвала,
Зломовності та наклепів потоки?

Лиш тільки ти — мій світ і трибунал,

Що властен суд чинити наді мною.
І не сягне лукавий світ ганьбою
Моїх чуттів, закутих у метал.

На дно пекельне наклеп я спровадив

Тих ницих голосів, що скрізь гули,
Я став глухий, як до сичання гадів,
До підлих лестощів і до хули.

Понад усе — твоя любов незмінна,

А цілий світ — пустеля безгомінна.

113

Розставпіися, ввійшов я в себе оком,
А те, яким тримаються доріг,
Поволі сліпне, вражене пороком.
Хоч зримих змін ніхто б не спостеріг.

Ані пташок, ані трави зображень

Моїй душі не віддає воно,
Тому й душа не має певних вражень
Від тих речей, що знала їх давно.

Вродливці пишні чи гидкі потвори,

Прекрасні горлиці чи вороння,
Чи день, чи піч, верхів’я гір, чи море, —
До тебе всіх душа моя рівня.

Це, вражений краси твоєї дивом,

Мій вірний зір тепер став неправдивим.

114

Чи це тебе прийнявши, мов корону,
П’ю лестощі — трутизну королів?
Чи зір мій йде тримає оборону,
Чи від твого відьомства ошалів —

Твоїх алхімій похопив науку

І творить ангелів з гримучих змій
Та всякій нечисті, що йде під руку,
Малює образ неповторний твій?

Ні, перший здогад: лестощі у зорі.

І їх спива мій дух — король сліпий.
А зір, знавець смаків, дає напій,
Якого прагне повелитель хворий.

Гріх зменшиться, як там трутизна є,

Зір готував — за те ж він перший п’є.

115

Збрехав мій вірш, колись тобі сказавши:
«Моїй любові нікуди рости».
Я думав — ріст її спинивсь назавше,
Найбільшої сягнувши висоти.

Час нищить честь, вбива красу кохану,

Несучи нам мільйони перемін,
І чисті душі він веде в оману,
І королів веде на плаху він.

Я вірив лиш у щастя нетривале,

Упевнившись в несталості буття.
Та як я смів казать колись зухвало:
«Не може буть сильнішого чуття?»

Моя любов подібна до дитяти,

Тож як я міг життя її утяти?

116