Сонети

На карб тобі кладуть — хто юнь, хто вдачу,
Хто каже — це окраса, а не гріх.
І я пороків у тобі не бачу, —
Оздобила твоя принада їх.

Нікчемне скельце в персні королеви

Стає вершиною усіх окрас.
Так і порок — принадливий для нас
В твоїй оправі чистій, кришталевій.

О, скільки б вовк передушив овець,

Прикинувшись ягницею в кошарі!
І ти, явивши молодощів чари,
Зведеш не менш довірливих сердець.

Не кой того: твоєї честі плями

Моя любов розподіля між нами.

97

Розлуки час — зимою був мені,
Хоч рік сягав лише свого полудня.
Який туман, які похмурі дні,
Яке спустошення і холод грудня!

Скінчилось літо, і за ним услід

Ступає осінь в золотій короні,
Несучи важко в благодатнім лоні
Свої дари — землі дозрілий плід.

Та всі дари і всі плоди на світі —

Мов сироти без матері в сім’ї.
Нема тебе — і мовкнуть солов’ї
В кущах троянд, в зеленім верховітті.

А там, де й чуть синички вбогий свисг,

Зими злякавшися, тріпоче лист.

98

Ми розійшлись, коли будили весну
Дзвінкого квітня сурми голосні,
І лик Сатурна крізь глибінь небесну
Всміхавсь назустріч молодій весні.

Та солов’ї і пахопді конвалій,

Принади всі воскреслої землі
Не вабили мене. Як уві млі,
Тягнувся час в байдужості тривалій.

Бо і троянд багрянисті вогні,

І найніжніша білина лілеї —
Лиця ясного милої моєї
Ніяк не можуть замінить мені.

Без тебе чари пишної природи —

Неначе тільки тінь твоєї вроди.

99

Я докоряв фіалці у маю:
«Злодійко чарівна, фіалко рання,
У пахощах твоїх і без вагання
Я дихання коханої взнаю».

Твоє волосся— в бруньці майорану,

А ніжні руки — в білині лілей.
Троянда ця від сорому багряна,
А та побліднула. За злочин цей,

За це привласнення краси твоєї

Жде на розкрадачів сумний кінець:
В самому розквіті хробак поб’є їх,
Чуже добро він сточить унівець.

Весною квітів бачив я немало,

І кожне зілля в тебе щось украло.

100

Лукава музо, де пісні твої —
Земній красі заслужені похвали?
Чи пломінь твій нездарні шахраї
Для од своїх нікчемних заховали?

Прийди, і слово дай, і дай снаги,

Щоб у пориві творчої нестями,
Увівши в слів гранітні береги,
Стихію вроди вславити піснями.

Проснись, ледача, в любе глянь лице,

Як зморшку хоч малу знайдеш на ньому,
Що час поклав, скарай його за це,
Суддею стань напаснику лихому.

Відбивши наступ грізного часу,

Нетлінним словом відтвори красу.

101