Сонети

Коли в літописах померклих днів
Стрічаю описи облич вродливих
І слухаю красі натхненний спів
На честь жінок і лицарів поштивих,

Палкі слова про осіянну вроду,

Врочистий гімн устам, очам, бровам, —
Упевнююсь, що в той пісенний храм
Ти увійшла, як у свою господу.

Провидженням були тобі похвали

Співців, що мріяли про твій прихід.
Тебе провидячи, вони як слід
Краси у давнину не оспівали.

А ми, кому явилась нині ти,

Знімівши, слів не можемо знайти.

107

І страх мій власний, і землі пророки,
Що снять майбутнім, скритим уві млі.
Неправду вирекли, сказавиіи, доки
Моїй любові жити на землі.

І смертний місяць, віщуни зухвалі,

Своє затемнення вже пережив,
Надія знов звелась на п’єдесталі,
І мир несе цвітіння для олив.

в моїх рядках по смерті ми воскреснем,

І смерть не роз’єднає нас. Вона
З косою йде на дикі племена,
І їм страшна, німим і безсловесним.

Твій пам’ятник з моїх натхненних слів

Переживе гробниці королів.

108

Усе вже я про тебе розповів,
На що мій дух спромігся й слово щире.
Що віднайду, яких докину слів
До образу твого, ясний кумире?

Нема нічого вже. Та знов і знов

Я від кінця вертаюсь до прологу
І словом древнім, як молитву Богу,
Щодня тобі співаю про любов.

І ті слова в новій любові й досі

Звучать так само на новий мотив.
Любов не бачить сивини в волоссі,
Навіки взявши старість в наймити.

Приходиш ти, любове, гостю любий,

Як вигляд наш твою віщує згубу.

109

О, не кажи, що я у фальш запав,
Що мій вогонь на віддалі вже гасне.
Таж я себе з собою роз’єднав,
Тобі в заклад віддавши серце власне.

Ти — мій притулок, радісний завжди.

Відходив я. Не змінений роками,
Вертався знов, приносячи води,
Яка щораз мої змивала плями.

Якби вміщав я всі гріхи земні,

То навіть і тоді лише одна ти
Своїм наближенням, повір мені,
Змогла б мої пороки подолати.

В ніщо цей світ без тебе ставлю я,

Моя трояндо, радосте моя.

110

О леле, правда. Вештався я блазнем
І ницості поганив почуття,
Топтав, низотно торгував не раз ним
Без жодного жалю і каяття.

Не бачив правди я, лиш незугарне

Її зображення криве — на сміх.
Та не пішов мій сказ отой намарне:
Я досвідом дійшов — ти краща всіх.

Тепер по всьому вже. Змикаю коло.

І досвідів нових не прагну я.
Лиш ти одна. І сяєво навколо,
Межо стремлінь, свята жаго моя.

Тож хай сягне моя любов бездонна

До неба чистого — до твого лона.

111