Спостерігаючи за англійцями

У дослідженні мовленнєвих кодів уже прослідковуються певні матриці, та нам не можна втрачати пильності: подивімось, чи вони повторяться й в інших контекстах. Наприклад, в тому, як ми декоруємо домівки, як поводимося у поїздах та автобусах, яких ритуалів та звичаїв дотримуємося на роботі, як ми їмо та п’ємо, ходимо за покупками та кохаємось.

[Частина друга] Правила поведінки

Домашні правила

Певні правила англійськості можна розпізнати і без багаторічних «польових досліджень». Ось, наприклад, правила приватності: вам навіть не треба наближатися до країни — вони настільки очевидні, що їх видно з висоти пташиного польоту. Повештавшись з годинку якимсь англійським містечком, вам впаде в око, що житлові райони всуціль складаються із виструнчених рядами маленьких коробочок. А попереду коробочки обов’язково знайдеться малесенька латка зелені. В одному регіоні коробочки будуть сіруватого кольору, деінде — червонаво-брунатними. У заможніших районах ті коробки не будуть тлумитись одна на одній, а клаптики зелені будуть більшими. Та принцип незмінний — всі англійці хочуть мешкати у власній маленькій коробочці і мати власну маленьку латочку зелені.[33]

Мій дім — моя фортеця: правило оборонного рову та підйомного моста

Те, що ви не побачили з висоти пташиного польоту, обов’язково зауважите, тільки-но спробуєте зайти до англійця в дім. Ви можете знати адресу і навіть мати мапу, та знайти потрібний дім буде ой як не просто. Угорський письменник-гуморист, Джордж Мікеш писав, що «англійське місто — це змовницька конспірація, яка має на меті завести іноземців у блуд». Він наводить залізні аргументи: вулиці ніколи не бувають рівними, кожна звивинка вулиці має іншу назву (а коли вулиця по-справжньому круто звертає — ніколи), в нас є як мінімум 60 синонімів до слова «вулиця» (місцина, каретний дворик, серпик, бульвар, пагорби, провулок, застава та ін.), а саму вивіску з назвою вулиці ще треба розгледіти! Навіть як вам вдасться знайти потрібну вулицю, нумерація будинків буде карколомною у своїй непослідовності та невпорядкованості. Все ускладнюється ще й тим, що іноді люди воліють просто називати свої будинки, а не нумерувати!

Я б ще додала, що назви та номери будинків замасковані незгірш табличок із назвами вулиць. Причина такої таємничої плутанини — зацикленість на приватності, а не бажання заплутати угорців. Не можемо ж ми, навіть при бажанні, знести і перебудувати міста-лабіринти на американський манер «логічно-впорядкованих» кварталів. Та ми могли б, знову ж, при бажанні хоча б понадписувати назви та номери, щоб їх було добре видно здалеку.

Та бажання в нас нема. Ми ретельно ховаємо номери будинків — їх або ледь видно, або ж і зовсім не розгледіти із-за порослого плюща чи з-за ґанку. Ми взагалі можемо не почепити ніякого номера, сподіваючись, що його можна вирахувати методом дедукції — за номерами сусідських будинків. Працюючи над цією книжкою, я взяла собі за правило питатися в таксистів: чому так? Вони так часто і так довго кружляють районами, визирають з машини в надії роздивитися добре схований, а то й взагалі не існуючий номер будинку, що це питання точно мало б їх цікавити. А може, вони й відповідь знають.

Таки так, цікавило. Відповідали, зазвичай, миттєво, і звучало це приблизно так: «Чорт! Добре питання!». Халепа в тому, що вони часто сприймали моє питання як знак, що можна вмикати канал скарг та ниття про вицвілі, заховані і взагалі відсутні номерні таблички. На закінчення вони казали фразу, яка нас повертала акурат туди, звідки все починалося: «Та вони це навмисно роблять, я вам кажу!». Тоді я обирала іншу тактику: питалася, чи легко розгледіти номер на їхніх будинках. Більшість одразу ж знічувалися і понуро зізнавалися, що ні, в них теж не легко помітити табличку з номером чи назвою. Я допитувалася, чому ж так? Чому вони не напишуть номер будинку великими жирними цифрами прямісінько над воротами чи входом? Хм, та бо це якось дивно, казали вони, якось крикливо, це буде занадто вирізнятись на загальному фоні, буде кидатися в очі. Та й, як на те пішло, вони ніколи не замовляють таксі до дому, та й будинок на видноті, та й всі близькі знають, як той будинок знайти. Та ще цілу вереницю кепських виправдань (те саме я, зрештою, чула не лише від таксистів).

Спершу опитування таксистів на тему нумерації будинків не надто мені допомогло: я лише переконалася, що в корені проблеми лежить типова для англійців стриманість і зацикленість на власному просторі. Та я не заспокоїлась і врешті-решт таки отримала вдумливу та лаконічну відповідь: «Дім для англійця — це фортеця, еге ж? Але він не може вирити рів і збудувати підйомний міст, то хоч так забарикадується вдома, щоб ніхто до нього не добрався!». І з цього часу феномен замаскованих номерних табличок я називаю «правилом рову і підйомного мосту».