Сто тисяч. Хазяїн

Калинович. Не всі люде дивляться вашими очима, а через те ви помиляєтесь, Терентій Гаврилович. Я люблю Софію Терентіївну, а не ваше багатство! До цього треба вам знать, що я лічу вас далеко біднішим від себе, і будьте певні, що у приймаки я до вас не піду ніколи! Віддайте все ваше добро, всі ваші мільйо­ни старцям, а я візьму Софію Терентіївну без приданого.

Пузир. Що ви говорите? Я сорок літ недоїдав, недопивав, недосипав, кровію моєю окипіла кожна копійка, а тепер взять і віддать усе моє добро старцям! Опам’ятайтесь! Для чого ж я пра­цював? Хіба отаке розумний скаже! Перехрестіться! «Віддайте старцям»! Ха-ха! Чув я про таких багачів, котрим нема чого роз­давать, так вони хочуть, щоб всі з ними порівнялись. Ні! Так не буде. Ви не з того тіста, до якого ми привикли.

Соня. Тату, багатство душі не має і не буде себе почувать не­щасним, у кого б в руках не опинилось, а я маю живу душу, котрій натурально бажати буть щасливою з тим, кого любиш! А коли вам жаль вашого добра, нехай воно буде при вас, мене ж віддайте отак, як я стою, за Івана Миколайовича, і ми будемо щасливі! Чо­го ж ще треба?

Пузир. Щаслива, щаслива! Ти щоб тілько була щаслива? Ти? А я? Я?! Щоб здох від муки, яку ти мені робиш! Собі, йому і всім, усім ти добра і щастя зичиш, а батькові? Батькові? Зла, му­ки, смерті? Ні, так не буде. Скоріше вогонь розіллється водою, ніж я дам своє благословення на такий шлюб. (Вийшов.)

Ява XI

Золотницький, Соня, Калинович.

Золотницький. Дика, страшенна сила — нічого з ним не зробиш без боротьби.

Калинович. Краще було б не зачіпать цього питання сьогодня, на іменини!

Соня. Я цього не ждала і тепер стою німа, не знаю, що сказать.

Калинович (до Золотницького). Порадьте!

Золотницький. Тут сам Соломон розвів би руками! Феноген! А ви йдіть, я попробую з ним по-своєму сам побалакать.

Входе Феноген.

Калинович (до Соні). Ходім!

Пішли.

Ява XII

Феноген і Золотницький.

Золотницький. Іди, Феноген, і попроси сюди Терентія Гавриловича. Скажи, що я зараз їду і хочу з ним попрощатись.

Феноген. Як же то можна! Без обіда поїдете?

Золотницький. Так вийшло.

Феноген (ідучи, про себе). Погане щось вийшло!

Ява XIII

Золотницький сам. Потім Феноген і Пузир.

Золотницький. Коли Терешко забере собі що в голову, він не може переносить супереки! Третировать його треба, тоді він пом’якшає!

Входе Феноген.

Феноген. Зараз вийдуть.

Золотницький. Що він там робить?

Феноген. Якусь комерцію викладають на щотах. Во­ни ніко­ли даремно не сидять.

Золотницький. Скажи, Феноген, щоб мій екіпаж зараз запрягли.

Феноген. Терентій Гаврилович вас не пустять. (Ви­йшов.)

Золотницький. Побачимо.

Входе Пузир.

Пузир. Чого ви мене кликали, знову хочете мучить вашим Калиновичем?

Золотницький. Мужик ти був, мужиком ти і будеш!

Пузир. Яким родився, таким і помру!

Золотницький. Єсть чим хвалитись! Для чого ж ти орден почепив?

Пузир. Заслужив — і почепив!

Золотницький. Шмаровоз! Хоч би уважив на те, що я — сватом; сказав би: подумаю і дам одповідь, а то як чабан обійшов­ся з освіченою людиною. Нога моя не буде у тебе... я зараз їду.

Пузир. Як завгодно. Віддайте ж мені гроші за халат.

Золотницький. Я вишлю їх на пам’ятник Котляревського, бо ти з губи зробив халяву: обіщав і не вислав.

Пузир. То всі сто карбованців?.. Що ви? Нехай Бог боро­нить! Я за десять карбованців такий хрест йому по­ставлю з сво­го дуба, що за верству буде видко!

Золотницький. Став собі, а я сто карбованців вишлю в Полтаву.

Пузир. Пропало сто карбованців ні за цапову душу.

Входе Феноген.

Феноген. Коні запряжені в бігунки і шарабан давно.

Пузир (до Золотницького). Поїдемо ж хоч подивимось копи.

Золотницький. Їдь сам.

Пузир. Як сам, то й сам. (До Феногена.) Винеси шапку.

Феноген. Шапка в прихожій.

Пузир. Так не поїдете?

Золотницький. Іди ти к чорту, мужик!

Пузир. І чого б я сердився, наче Калинович ваш рідний син.

Золотницький. Щоб ти знав.

Пузир. Як? Незаконний?

Золотницький. Дурак!

Пузир. Оце й ви гірше мужика: у моїй хаті лаєтесь!

Золотницький. Я не хочу з тобою балакать. Скажи, Фено­ген, щоб скоріше коней подавали.

Пузир. Так нехай шарабан розпряжуть. Я поїду сам в бігунках.

Феноген вийшов.

Прощайте! (Подає руку.)

Золотницький одвернувся.

Пузир (здвигнув плечима). Як завгодно. (Вийшов.)

Ява XIV

Золотницький, а потім Соня і Калинович.

Золотницький. Уперта шельма, а ще до того роздратований.

Входять Соня і Калинович.

Ні приступу. Треба нам їхать зараз.

Калинович. І я тієї думки, мій од’їзд найскоріше заспокоїть тата.

Соня. Без обіда, як-таки можна?

Золотницький (до Соні). Що ж робить, оставатись не можна. Послідня проба не удалась, а ви себе, Софіє Терентіївно, не видавайте.

Соня. Я дуже стривожена. У мене так нерви витягнуті, що я ледве сльози здержую.

Калинович. Чого ж плакать, Софіє Терентіївно, я думаю, що ваше давнє рішеніє від такого повороту не перемінилось?

Соня. Не тілько не перемінилось, а виросло, ок­ріпло.