Сто тисяч. Хазяїн

Калинович. І мені більше нічого не треба. Правду кажучи, ми таки самі винні: дуже раптом насіли на тата, і тепер мені жаль його — він правий по-своєму!

Соня. А ми по-своєму!

Калинович. Так, бачите, шанси нерівні: поле битви зоста­неться за нами; а тато, ображений вкрай, потеряє всі свої мрії... Його становище далеко гірше!

Золотницький. Само собою, краще б було і йому, й вам, коли б все сталось по згоді, ну, а коли згоди нема...

Соня. І коли її через два тижні я не добуду, то приїду в го­род, і ми повінчаємось.

Калинович (цілує їй руку). Гніздечко у мене готове — тихе, приютне, світле — і жде голубку; будьте ж спокійні!

Входе Феноген.

Феноген. Коні готові.

Золотницький. Ходім, попрощаємось з мамою.

Соня. Не будемо їй нічого говорить!

Золотницький. А причину од’їзду придумаємо.

Вийшли.

Ява XV

Феноген, а потім Маюфес.

Феноген. А я таки угадав: цей голодранець свата нашу Со­ню. Ні, брат, не в ті взувся.

Входе Маюфес.

Маюфес. Здоровенькі були!

Феноген. А, Григорій Мойсейович.

Чоломкаються.

Маюфес. Що це у вас з іменин так рано гості роз’їж­джаються, чи не дізналися про діло?

Феноген. Яке діло?

Маюфес. Я ж вам писав, що Петро Тимофійович в острозі, а тепер слідователь по важним ділам посадив у ост­рог таких ха­зяїнів, як Зенделевич і Петренко!

Феноген. Ой, і Петренка посадив?

Маюфес. Положим, Петренко дав двісті тисяч залогу, а Зенде­левич сидить. Я думаю, що доберуться і до Терентія Гавриловича.

Феноген. А хазяїн же при чім?

Маюфес. Дванадцять тисяч овець взявся сховать від кредиторів.

Феноген. А хто ж це докаже? Купив.

Маюфес. Ну, коли мені заплатять, я можу мовчать, але гроші за продані вівці по книгам Михайлова не показані, — тре­ба заплатить шістдесят-сімдесят тисяч!

Феноген. Заплатить — і край.

Маюфес. А поки там що — погано. Якби другий слідователь, а то — страшний чоловік... Він хоче всіх залякать; поки заплатить, поки все виявиться — пожалуйте в острог.

Феноген. От тобі й маєш! Невже ж Терентія Гавриловича можуть у острог?

Маюфес. Можуть. Погане діло. Я приїхав навмисне побала­кать. А де ж Терентій Гаврилович?

Феноген. Поїхав копи оглядать. А наше діло як?

Маюфес. Давайте розписку, що в случає покупки імєнія ви мені платите п’ятсот рублів, і я вас повезу в імєніє. Ай, імєніє, ай, імєніє! Ето што-нібудь особен­ного!

Вбігає парубок.

Ява XVI

Парубок, Феноген і Маюфес, а потім Марія Іванівна і Соня.

Парубок. Феноген Петрович, — нещастя!

Феноген. Що там таке, хто-небудь повісився знову?

Парубок. Хазяїн пробі кричать. Упали і не можуть підня­тись. Побіжу рятувать.

Феноген. На килим! Беріть ті носилки, що гній виносять з конюшні, і бігом туди, я зараз.

Парубок вийшов.

(У двері.) Марія Іванівна, Софія Терентіївна! (До Маюфеса.) За­йдіть, будь ласка, у контору, я вас покличу.

Маюфес. Можна. (Пішов.)

Феноген. О Господи, що за феральний день!

Входять Марія Іванівна і Софія Терентіївна.

Марія Іванівна. Що тут сталось?

Соня. Де тато?

Феноген. Поїхали копи оглядать та на царині, кажуть, упа­ли, не можуть встать. Люде побігли вже туди, а я зараз послав но­силки й сам піду.

Марія Іванівна. О Господи, що це таке?

Соня (до Феногена). Мерщій ідіть і ви до татка!

Феноген пішов, і Марія Іванівна за ним.

Треба зараз у город послать за лікарем. Може, ногу зламав. На­пишу Івану Миколайовичу записку, щоб зараз лікар приїхав. (У двері.) Мишка! Скажи, щоб запрягли ша­рабан.

Входе Марія Іванівна.

Марія Іванівна. Не видко!.. О Господи! Що з ним трапи­лось, хоч би довідатись... Що ти там, доню, пишеш?

Соня. Послать треба за лікарем, а поки виявиться, що там, та поки коні запряжуть, записка буде готова; тут кожна хвилина дорога, може, перелом, нехай Бог боронить.

Входе Феноген.

Ну, що?

Феноген. Несуть. Стогнуть тяжко!

Марія Іванівна. Що з ним, що? Не чув?

Феноген. Вони поїхали полюбоватись на копи і отут, зараз за ровом, побачили біля кіп чиїхсь гусей, що смикали копу; пруд­ко під’їхали до гусей, схопились з бігунків і погналися за гусьми, та спіткнулись через ритвину і сильно упали.

Чуть стогін: «Ой, ой!»

Соня (до Феногена). Нате записку, зараз — за лікарем.

Феноген вийшов. Входить Пузир, опираючись на двох робітників.

Ява XVII

Пузир, Марія Іванівна і Соня, а потім Феноген.

Пузир. Ой, ой! Тихо! Ой! Мабуть, щось всередині порвалось. Ой, ой! Як дихну, неначе ножем ріже по животу, ой!!

Соня. Я посилаю зараз за лікарем, тату!

Пузир. Не треба. Фельшара краще... Ой... фельшара, лікаря не треба.

Садять на диван. Входе Феноген. До Соні тихо: «Послав». Робітники вийшли.

Пузир. Феноген, ой! Я бачив, що у двір їхав Маюфес, де він?

Феноген. Тут.

Пузир. Посадили?

Феноген. Не питав.

Пузир. Поклич... Покли... ой! Поклич!

Феноген. Хоч одпочиньте.

Соня. Таточку, нехай потім, вам важко говорить.

Пузир. Поклич!

Феноген (іде). Що його робить? Григорій Мойсейо­вич ще гірше розтривоже... Треба самому сказать. (Вертається.)

Пузир (через сльози). Чого ж не йдеш? Не муч, клич!

Феноген (про себе). Що буде, то буде — однаково, скажу... Та я сам все знаю!

Пузир. Говори... Посадили?

Феноген. Посадили!