Сто тисяч. Хазяїн

Феноген. Де там, такий хазяїн засне! Тривожаться то тим, то сим. От Ліхтаренко їм потрібен, я послав уже давненько, а його нема. Знову Куртца ждуть, а оце зараз, на лихо, почули, що вівці замекали, і хотять сюди вийти подивиться з вікна на овець, бо в ту кімнату, де вони лежать, не видко, а перед цими вікнами раз у раз проганяють шматки овець (підходе до вікна), коли по­чинають­ся салгани. Он гляньте: справді Куртц пригнав напоказ овець.

Золотницький. О! Хазяйське ухо і за стінами почуло лю­бу серцеві овечу розмову.

Феноген. Ходім, Софія Терентіївна, виведемо їх сюди.

Соня. Боже сохрани! Татові спокій нужен. Лікар забороняє йому вставать! Зараз треба операцію робить!

Феноген. Не знаєте ви тата! Ніхто його не вдержить в ліжку, поки ноги дибають. Десять літ тому назад Терентій Гаври­лович весь октябрь місяць був біля отар, жив в курені, на дощі, і сильно простудився: кашляв, голова боліла, пропасниця била, гірше ніж тепер — так била, що від землі підскакувало все тіло; а ми таки поїхали на ярмарок гурт скуповувать і тисячу биків ку­пили. Та хіба це раз було. Ех, не знаєте ви тата. (Утирає сльози.) Таких хазяїнів мало світ родить.

Соня (до Золотницького). Ходім до тата... Ні, ви йдіть, а я по­кличу лікаря, та разом не пустимо і умовимо згодитись на операцію.

Золотницький. Добре. Я уговорю його. (Пішов в одні двері, а Соня — в другі.)

Ява IX

Феноген (сам). Вони умовлять, вони не пустять! Діти! Щоб Терентій Гаврилович не побачив новий товар? Ха! Та він рачки сюди прилізе, та скоріше він умре. Де ж таки? Жде тих овець, як свята, зна, що вони тут, — і він їх послухає, буде лежать! Ніколи в світі!

Входе Соня і лікар.

Ява Х

Феноген, лікар і Соня.

Лікар. Я, єй-богу, не знаю, що робить з таким чоловіком, як ваш тато! Не пускать його, коли він так уперто хоче вийти, — це для його натури однаково, що навмисне дратувать, тривожить, і він цим самим ще гірше себе розіб’є, ніж тим, що вийде.

Феноген. Святая правда! Їх удержать не можна... Я трид­цять п’ять літ з ними не розрізнявся і знаю їх більш, ніж себе.

Лікар. От бачите!

Соня. А Господи! Невже ж вівці йому миліші, ніж життя?

Лікар. Хазяйство або смерть — такий девіз!

Соня. Там Петро Петрович, тато його послуха, ходім, попро­буємо умовить!

Лікар. Попробуємо!

Вийшли.

Ява XI

Феноген (сам). Розумні слова: або хазяйство, або смерть! Велика правда! Земля, скот, вівці, хліб, комерція, бариші — оце життя! А для чого ж тоді, справді, і жить на світі, коли не мать цього нічого? Та краще гробаком нечувственним родиться, аніж такою людиною, що про хазяйство не дбає! Нехай Бог боронить, коли б у мене пропали ті гроші, що я маю, — зараз би повісився.

Входе Куртц.

Ява XII

Феноген і Куртц.

Куртц. Еті день добрий!

Феноген. Здоровенькі були!

Куртц. Еті овса — готова. Зічас будіть шпаціровал перед окна.

Феноген. А почому купили?

Куртц. Еті — ніпочом, руб десять, руб двадцать.

Феноген (набік). Виходить, Карло цапнув більше за мене, а я його лічив дурнем!

Входить Золотницький і лікар.

Ява XIII

Феноген, Куртц, Золотницький і лікар, а потім Соня, Марія Іванівна ведуть Пузиря.

Золотницький. А?! Смерть за плечима, а він плаче, що йо­го не пускають подивитись на овець.

Лікар. Воюющий мечем од меча гибнєт. Хазяйство — його меч, від нього й смерть. Так мусить буть, і не варт сперечатись!

Соня, Марія Іванівна ведуть Пузиря.

Пузир. Бог з вами, що ви собі вигадали: лежи, коли вівці пригнали? Я не смертельний.

Золотницький (до лікаря). Ходім до Калиновича, він там скучає.

Хочуть іти.

Пузир. Петро Петрович! Хіба вас не кортить подивиться на овець?

Золотницький. Я зараз прийду.

Виходять з лікарем.

Пузир. Здорові були, Карло Карлович!

Куртц. Еті — я здоров, ошінь здоров. Спасибі! А ви, еті — нєт... еті — пльохо.

Пузир. Пройде! Ідіть до гостей! Соню, попроси Петра Пет­ровича!..

Соня і Марія Іванівна вийшли.

Багато купили?

Куртц. Еті — восімсот.

Пузир. Вісімсот? Тілько? Чого ж так мало?

Куртц. Я еті не можіт покупал. Ярмарка, еті — да, село, еті — нєт. Дома, еті мушік продал, руб десять овса, а еті берьот овса! Мушік берьот руб десять, плачіт, жена — плачіт, деті — плачіт.

Пузир. Як, по рублю десять? Феноген купив — руб, а Чобіт он купив — сімдесят п’ять копійок.

Феноген. При мені багато купця наїхало і ціна піднялась, тепер, певно, понижчала, бо вже накупились. Піду подивлюсь ове­чок. (Вийшов.)

Куртц. Правда. Купса еті — нєт! А только я не мошіт торговался: сказаль мушік руб десять, я еті платіл; сказал мушік еті руб двадцать, я еті платіл! Зашем торговалса, когда руб двадцать — еті завсєм ніпочом. Еті... еті...

Пузир. Ну, а якби сказав п’ять рублів?

Куртц. Да! Да! Еті... Еті... да! П’ять не сказаль, еті — нєт, сказаль руб десять, руб двадцать — больше, не сказаль. Еті ніпочом. Мушік, еті, плачіл. Я не торговал, еті — нєт, еті — нікогда!

Пузир. Е, вже як такий купець, то краще не купуй овець!

Куртц. Еті — да! Я не купіл.

Входе Феноген.

Пузир. Післязавтрього сам поїду з Феногеном.

Куртц. Сам, еті — да!