Сто тисяч. Хазяїн

Пузир (нервово, часами, витирає піт). Чуєте? Он які люде понаставали: прахвости із прахвостів, анафеми із анафем! Обма­не, обікраде, заріже, ограбить, чортові душу продасть — аби гроші! Ні сорому, ні честі!.. Чи чувано коли про такі діла? Голяк масті Петька Михайлов, не маючи ні шеляга в кишені, умудряється брать гроші в банках, без грошей бере товари на фабриках, скрізь позичає, і всі дають! Багатіє не по дням, а по часам, тисячі бідолаг несуть йому гроші, як у банк, на проценти, а потім раптом ша­рах: банкрот! І такий злодій, мошеник, грабитель тягне за собою в тюрму чесного, ні в чім не винуватого хазяїна! Ідольське... Прокляте діло!

Золотницький. На тобі лиця нема, іди приляж, ми діло обміркуємо.

Пузир (через сльози). Петро Петрович! Рятуйте, рятуйте мою честь! Честь, честь мою топчуть в болото! Я двісті, триста ти­сяч дам залогу.

Золотницький. Все зроблю, заспокойся!.. (Тихо.) Брат Калиновича прокурор, він поможе, справедливо полегшить твоє ста­новище.

Пузир. Так? Ох!.. (Тихо.) Скажіть, нехай рятує... я надіюсь, я певен.

Золотницький. Зараз візьму Феногена і їду до слідователя. Що можна, все зробимо.

Пузир (тихо). Просіть від мене Калиновича... Нехай виба­чить... Я дам благословення на шлюб з дочкою... (Тяжко переводе дух, пропасниця його б’є, він витирає піт і говоре про себе.) Обіщать можна все, аби вирятував... Обіцянка-цяцянка. (До всіх.) А будь ти проклят, вельзевулів ти син, Петька ти Анафемович, бодай твоє тіло так розпалось, як твоє крадене багат­ство!

Лікар. Годі вже! Ідіть приляжте і заспокойтесь.

Пузир. Піду, піду. (Опираючись на Феногена, підводиться.) І ви заспокойтесь, обійдеться без операції — нарив прорвало. Од­но погано: пропасниця причепилась... Нічого, пройде, і завтра я таки поїду з тобою, Феногенушка, вівці куповать.

Феноген. Поїдемо, поїдемо!

Пузир (іде й стає). Ага!.. Скажи, Феноген, Карлу, що одна овечка, з послідніх, біленька з кордючком, має поранений хвос­тик; друга, чорненький лоб, шкандибає на праву задню ножку. Нехай Карло обдивиться, щоб часом не згинули, — шкода худоби і потеря...

Пішли.

Лікар (до Золотницького). Два-три дні — і смерть!

Урядник. А що ж мені робить, що я скажу слідователеві?

Золотницький. Скажіть слідователеві, що Терентій Гаври­лович одібрав повістку від смерті і скоро дасть показаніє перед Богом.

Завіса 

«Один із батьків новочасного українського театру...»

Літературна творчість Тобілевича — це тільки одна сторона його громадської діяльності. Не забуваймо, що з його був не тільки визначний письменник, але й славний артист [...] І як письменник-драматург, і як артист, Тобілевич — коштовний самородок у своїй натуральній формі.

Сергій Єфремов

Родина Тобілевичів була унікальною, її справедливо називають основою українського театру. Старший син Іван Карпенко-Карий був драматургом і актором, його брати — режисерами та акторами: Микола Садовський, Панас Саксаганський, сестра — актриса та співачка Марія Садовська-Барілотті. До того ж у родину Тобілевичів увійшли видатні артистки українського театру: Марія Заньковецька (вона стала дружиною Миколи) та Софія Тобілевич (дружина Івана після смерті Надії Тарковської). Завдяки діяльності цієї родини Україна отримала свій професійний театр, а завдяки Івану Карпенку-Карому — чудову драматургію. Від неї по­віяло таким свіжим вітром, що той повів одразу вловили і критика, і глядачі не тільки в Україні, а й за її межами. Так, під час гастролей українського театру в Москві 1901 року газета «Театральные известия» дала таку лаконічну (хай і не дуже вправну), але точну характеристику художньому почерку драматурга:

Малороссийский он Островский,
Фотограф родины своей.
Его перо лишь правдой дышит.
И чужд ему совсем шаблон...
Он так же славно пьесы пишет,
Как и играет славно он.