Страта голодом

Активісти знали, що небагато голосуватиме за неї. Але, з другого боку, вони були певні, що ніхто не осмілиться голосувати проти. Так і сталося – жодна рука не піднеслась проти резолюції. Після цього голова оголосив, що резолюцію прийнято одноголосно всіма членами першої сотні. Зараз же по тому він підніс знову свій олівець і аркуш паперу, де записувались до колгоспу.

– Отож хто наступний? – запитав він, посуваючи олівець і аркуш на протилежний край столу.

Знов тиша. Селяни непорушно втупилися перед себе. Голова опустив погляд і тільки постукував пальцями по столі. Перед дверима стояли два міліціонери, загороджуючи дорогу надвір.

Урешті тишу порушив «товариш професор». Він встав і впер очі в присутніх.

– Що це означає? – просичав він. – Тихий бунт? – Багатозначно помовчавши, він пояснив нам, що комуністична партія дала нам нагоду добровільно вступити до колгоспу, але ми, темні селяни, прогайнували цю можливість і з упертости знехтували політику партії. Ми мусимо вступити до колгоспу зараз же! Якщо ні, то нас вважатимуть за «ворогів народу», яких буде знищено як «соціяльно ворожу клясу». – Прорікши це, він сів.

До нашого розуму ці слова ніяк не промовили, тому що слова «добровільно» і «мусити» аж ніяк не узгоджувалися одне з одним. Проте ми усвідомлювали, що він говорить цілком серйозно, хоч ніхто все-таки не зреагував на його погрози.

І пропаґандист, і голова сиділи, наче зовсім розгублені. Вони тільки мовчки дивились на нас, а ми так само мовчки – на них. Довго тривати так не могло. Коли невелике приміщення було вщерть натоптане людським тлумом, щось таки мало статись, і невдовзі воно й сталося. Один чоловік попросився вийти надвір. Голова сказав, що ні, він не може вийти з хати, поки не запишеться до колгоспу. Та властиво, ніхто не може залишити приміщення. Виходити можуть лише ті, які вже записалися до колгоспу. Пропаґандист прошепотів щось голові на вухо, а тоді оголосив:

– Так, усі ті товариші, що вже вступили в колгосп, повинні йти додому.

Ми зауважили, що він сказав «повинні йти», а не «можуть іти». Всі активісти, крім пропаґандиста й голови, почали виходити з приміщення. Декотрі з них робили це явно неохоче, бож, як ми знали, вони не хотіли вирізнятися з-посеред нас.

Чоловік, що просився вийти надвір, все ще стояв, як школяр перед учителем.

– Але ж мені треба вийти! – наполягав він на своєму. Було ясно, що йому просто припекло до вітру.

– Виведіть його надвір і зараз же заверніть назад! – загадав голова одному з двох міліціонерів.

Отож чоловік той вийшов з приміщення під конвоєм, наче в'язень, а нам аж зробилося прикро на думку, що він муситиме відправляти природну потребу під пильним поглядом підпартійного наглядача. Мабуть тому, наче змовившись, як ті пустуни-школярі, інші селяни й собі заходилися проситись надвір. Нам було цікаво побачити, як голова вийде з цієї халепи, залишившись тільки з одним міліціонером.

– Ніхто не виходить надвір! – верескнув він. – І на тім кінець!

Декотрі сміливіші намагались наполягати, що вони мають право відбути свою природну потребу без офіційного втручання, але голова заявив, що ті, які хочуть вийти, – прагнуть зірвати збори, отже, вони вороги народу.

Подолавши «нужниковий бунт», голова й пропаґандист знову стали радитись між собою.

– Хто за радянську владу і за колективізацію, хай піднесе руку! – наказав урешті голова. Селяни завагались.

– То ви хочете сказати, що ви проти радянської влади? – засичав пропаґандист. – Чи це не відвертий заколот? Ви хочете сказати, що у вас стане духу на таке?

Потім він повторив своє запитання, тільки вніс деякі зміни: ті, що за радянську владу, мали перейти на лівий бік, а ті, що проти, – на правий бік.

Спочатку ніхто не підводився. Потім поволі підвівся один, а тоді другий, третій, і ще, й ще і посунули лівобіч. Пропаґандист узяв олівця й почав записувати тих, які лишилися сидіти на своїх місцях, голосно запитуючи їхні прізвища. Це подіяло. Невдовзі всі вже рухнулися на лівий бік. Але що це виявилося неможливим у малому приміщенні, то пропаґандист скомандував кожному сісти, хто де раніш сидів.

Тоді голова став вимахувати олівцем з папером над головою.

– Ну, то кінчаймо вже з цим усім! Хто перший?

Ніхто ані руш. Голова сердито зиркнув на нас, а в пропаґандиста погляд був безпорадно втуплений у просторінь. Раптом безгучну тишу урвав чийсь голос іззаду. Це був один старий, якому було вже, мабуть, років сімдесят.

– Чого так спішно, пане-товаришу?

Всі обернулися до нього, як до рятівника. Голова наказав старому виступити наперед.

– Чого такий поспіх, пане-товаришу? – повторив старий, коли дійшов до столу, де засідало начальство.

– Я не пан, – перебив його пропаґандист. – Я товариш.

Старий задумався на мить.

– Як це може бути? Я зроду-віку вас не бачив! Як ви можете бути мені товаришем?

Чи старий кпив з пропаґандиста, а чи ні, – це не так було важливо для нас. Нас більше непокоїло те запитання, яке він поставив: чому урядовці хочуть за один вечір знищити увесь той спосіб життя, яким селяни жили такий довгий час ?