Страта голодом

Комнезами – це абревіятура від так званого Комітету Незаможних Селян. Такі комітети спершу були створені в Росії влітку 1918 року місцевими парторганізаціями з наймитів та бідних селян; там вони були відомі під скороченою назвою «комбєди». А українські комнезами з'явилися лише в травні 1920-го, коли більшовики втретє окупували Україну. Російські комбєди були невдовзі розпущені (постановою Шостого Всеросійського З'їзду Рад 6-9 листопада 1918 р.), але в Україні комітети незаможників проіснували аж до 33-го року і стали одним з найефективніших знарядь агресивної комуністичної політики в українському селі. Комнезам був важливою прикметою кожного українського села. На нього покладалося подвійне завдання: здійснювати революційні перетворення в селі й допомагати державним органам силоміць забирати від селян хліб для держави. В Україні ці комітети були також знаряддям колективізації сільськогосподарського виробництва. Коротше кажучи, вони уславилися як органи диктатури пролетаріяту над українським селянством.

Пускалася в дію велетенська страхітлива машинерія колективізації, яка перемелювала все, що потрапляло між її трибки: вона тягла, вона підштовхувала, вона нищила. Люди були її рушійним приводом, і люди ж її обслуговували. Безжальна й невситима, один раз пущена в хід, вона вже не могла спинитися й поглинала щораз більше й більше жертв. Стохатки, десятихатки й п'ятихатки з їхніми помічниками, пропаґандистами, агітаторами й виконавцями: комсомолом, піонерією, комнезамами; загальні збори в селі, сільрада, її виконком – усе це були коліщатка потворного механізму, яким орудував досвідчений машиніст – партія.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Наслідки нового адміністративного поділу ми відчули вже на перших зборах стохатки. Після пояснення, як працюватиме нова сільська структура, і похвали партії за те, що впровадила таку «гнучку і ефективну» систему управління, голова зборів надав слово пропаґандистові, прикріпленому до нашої стохатки. Голова назвав його «товаришем професором». Бувши школярем на той час, я відчував глибоку повагу до вчених людей. Однак промова «товариша професора» мало чим різнилася від того, що ми чули раніше: він повторював заяложені фрази з тих офіційних промов, які ми вже знали напам’ять.

«Товариш професор» спершу описав усі кривди, що їх зазнало селянство від рук багатіїв. А тепер настала пора, сказав він, поквитатися за зло, заподіяне селянам. Він закликав бідних селян не виявляти ніякого милосердя до куркулів, ба навіть – що найдужче нас вразило – закликав просто знищувати їх. З його слів виходило, що єдиний спосіб для вбогих селян домогтися кращого й заможнішого життя – це зліквідувати багатіїв.

Ми сиділи мовчки, пропускаючи ці слова повз вуха. Проте не можна було залишатися зовсім байдужими до того, що він говорив. Наші душі запосіло передчуття якогось великого нещастя, що насувається на нас. Ми вже й до цього чули про колективізацію, про розкуркулення і навіть ліквідацію куркуля як «соціяльної кляси». Але дотепер ніхто ще не казав, що куркулів можна просто вбивати. А ось він говорить про вбивання куркулів як про справу чести й відваги.

Після павзи «товариш професор» завів мову про колективізацію. Він запропонував просте й привабливе пояснення. Партія та уряд, сказав він, хочуть зробити життя кожного селянина легшим і заможнішим. Робота в колгоспі буде менш обтяжлива й набагато корисніша. У колгоспі селяни знайдуть порятунок від експлуатації сільськими багатіями-куркулями. І нарешті, звірившись зі своїми нотатками, він виразно дав нам наздогад, що коли партія та уряд вирішили нас колективізувати, то супроти цього ми нічого не вдіємо. Ми ще й дякувати повинні, додав він безцеремонно, бо те, що добре для партії та уряду, добре також і для селян. Потім він сховав свої нотатки в кишеню, одпив трохи води, витяг цигарку з коштовного портсигара і сів. Ми ж і далі мовчали.

За пропаґандистом підвівся голова нашої стохатки і заявив, що бажає вступити до колгоспу. Він сказав: промова пропаґандиста була така ясна й переконлива, що в нього не лишилося ніяких сумнівів щодо найкращого селянського майбуття і що він найщасливіший у світі, оскільки записується до колгоспу одним з перших. Потім він спитався, чи хто з присутніх хоче наслідувати його приклад? Нас здивувало й навіть приголомшило, що знайшлось кілька таких, які відгукнулися на його заклик. Один з членів хлібозаготівельної комісії встав, підійшов до столу голови і заявив про своє бажання вступити в колгосп. Після того він оголосив виклик на «соцзмагання», запрошуючи іншого члена комісії піти його слідом. Ми ще більше здивувались, коли запрошений підступив до столу, прийняв виклик, а тоді викликав ще іншого члена; а тамтой у свою чергу викликав наступного, і так воно тяглося далі вздовж усього ряду. За членами комісії настала черга активістів десятихаток і п'ятихаток. Це було щось несподіване для нас. За декілька хвилин більш як 15 господарств нашої сотні стали членами цього клятого колгоспу.