Страта голодом

Проте своє діло «товариш Цейтлін» добре знав. Знав він також усі партійні настанови і як їх треба виконувати. Поки селяни веселилися і розважалися, переповідаючи одне одному історійки про невігластво «товариша Цейтліна», у сільраді на повну пару кипіла робота. Посильні, сіючи круг себе страх і цікавість, розносили окремим селянам виклики негайно з'явитися до сільради. Мало не щодня прибували в село всілякі відвідувачі, часто це були військові командири досить високого рангу. Не раз можна було бачити, як тисячник у супроводі сільського й приїжджого начальства ходив з перевіркою по хатах.

А одного дня в село приїхала бригада зв'язківців і швидко провела телефонну лінію від нашого села і до райцентру. Мало хто в селі знав на той час, що то таке – телефон, але й ті, що знали, ледве чи здогадувалися, з якою метою провели його в наше село. Начальство ж не оминало жодної нагоди подати це як символ великого досягнення на шляху безупинного прогресу, на який ступило село під проводом комуністичної партії.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Перших проявів стратегії «товариша Цейтліна» не довелося надто довго чекати. Сталося це одного холодного січневого ранку 1930 року, коли люди ще спали: тоді було заарештовано п'ятнадцятеро мешканців села. Хтось розповідав, що в село опівночі приїхали ґепеушники; з допомогою сільських активістів запхали арештованих у свого «чорного ворона» і зникли до того, як село прокинулося зі сну.

Серед ув'язнених були найвидатніші місцеві громадяни: шкільний учитель, що працював у нашому селі ще з передреволюційних часів; один із сільради, авторитетний і впливовий чоловік, що кожному міг порадити в різних справах, дотичних до закону; власник сільської крамниці. Решту становили звичайні господарі, які тішилися доброю репутацією. Ніхто не знав ані того, за які провини їх арештували, ані того, куди їх вивезли.

Усе це лякало. Село в одну ніч позбавили поважних людей з громади. У такий спосіб сільська людність – здебільша темні й неосвічені дядьки – залишилася ще беззахиснішою, ніж раніше. Невдовзі після того родини арештованих повиганяли з їхніх хат.

Я був свідком, як виганяли одну таку сім'ю. Ми жили неподалік від одного з заарештованих на ім’я Тиміш Запорожець, якого ми, діти, звали просто «дядько Тиміш».

Десь близько полудня до хати прийшло кілька чоловік із сільського начальства. Старший серед них став перед дружиною дядька Тимоша й оголосив, що позаяк її чоловіка заарештовано як «ворога народу», вся його власність має бути негайно конфіскована на користь держави.

Спантеличена й розгублена жінка пробувала сперечатись і щось доводити цим активістам. Вона питала їх, що її чоловік зробив лихого людям, що його оце оголосили «ворогом народу» ? Але активісти не збиралися заходити ні в які дискусії з нею. Вони тільки повторили наказ вибратися з хати. І додали ще, що вона може взяти з собою тільки свої власні й дитячі особисті речі, як от одежу. Все інше мусить залишатись там, де воно лежить.

Аж тепер жінка усвідомила собі, що ці люди говорили все те не жартуючи. Зі слізьми на очах благала вона дозволити бодай переночувати з дітьми в хаті, аби хоч ту одежину позбирати. Але благання її були ні до чого. Наказ знову було повторено, і ту ж мить вона зімліла й упала на долівку. Діти зайшлися плачем. Старший наказав підвести її і винести надвір, де перед хатою вже стояли напоготові сани. Якраз у цю хвилинку вона прийшла до пам'яті і, плачучи, сказала активістам, що їм нема куди йти. Адже ця хата була їй домівкою багато років. Вона сама зі своїм чоловіком та дітьми будувала її.

Але ні сльози, ні вмовляння нічим не зарадили. Активісти тільки підганяли її, щоб швидше збиралася. Старший узяв жінку за плечі. Пронизливо скрикнувши, вона вирвалася. Тоді він наказав виволокти її з хати. Коли вони вхопилися за неї, вона стала відчайдушно опиратися, хапаючи їх за волосся. Врешті її таки витягли надвір і кинули в сани. Поки двоє чоловік тримало її там, із хати повиносили дітей. Услід за ними жбурнули на сани дещо з речей і повезли їх геть. Отак дядькова Тимошева жінка, притримувана двома активістами в санях, голосячи й ридаючи разом з дітьми, зникла в присмерку зимового дня.

Пізніше ми довідалися, що їх одвезли на залізничну станцію і вкинули в спеціяльний товаровий потяг, що прямував на північ. Така сама доля спіткала родини й решти заарештованих. Ми ніколи більше нічого не чули про них.

За декілька днів після арешту тих п'ятнадцятьох односельців і виселення їхніх сімей виконавець із сільради скликав нас на збори. Збори проводилися в колишній хаті дядька Тимоша Запорожця. Всередині вона зовсім змінилася. Внутрішні стіни, що ділили її на три кімнати, викинули, і так вийшло щось наче заля, де стояли тільки абияк збиті дерев'яні ослони. Тепер усі ми зрозуміли, що дядько Тиміш став жертвою своєї власної хати. Начальство заарештувало його, бо потребувало більшого приміщення.