Страта голодом

На цих зборах оголосили, що в нашому селі запроваджується новий адміністративний поділ. Спочатку це не викликало ніякої підозри в нас. Село просто мало бути поділене на окремі ділянки й підділянки, які звалися стохатки, десятихатки, п'ятихатки – от і все.

Тоді я ще був підлітком і, звісно ж, зовсім не думав, до чого призведе такий поділ. Аж ген згодом я збагнув, у яку безвихідь потрапили ми з цією системою-капканом. Завдяки такому розчвертуванню села на окремі ділянки тисячник зі своїм гуртом партійців міг установити найпильніший контроль над селянами. Ба навіть більше – тепер йому легше було виявити й придушити будь-яку спробу протидії партійній політиці й таким чином швидше колективізувати все село.

У нашому селі, як я вже казав, було приблизно вісімсот господарств і чотири тисячі мешканців. Тепер його поділили на 8 стохаток, 80 десятихаток і 160 п'ятихаток, усього на 248 одиниць. Оскільки на кожну одиницю сільрада призначила по одній відповідальній особі, наше село одержало відразу 248 маленьких офіційних начальничків. Крім того, до кожної стохатки прикріплявся спеціяльний пропаґандист, а на кожну десятихатку і п'ятихатку припадало по одному агітаторові. Це подвоїло кількість активістів аж до 496. Додатково в кожній стохатці зорганізували так звані хлібозаготівельні комісії.

Такі комісії утворювалися по селах в усій Україні. Спершу вона була тільки одна на все село. А тепер, з початком колективізації, вони розмножилися відповідно до числа стохаток. Контрольовані компартією, ці комісії, а потім ще й «бригади», організовувалися лише для того, щоб «викачати» певну кількість зерна для держави. Пізніше, коли почалася вже суцільна колективізація і проголосили курс на «ліквідацію куркуля» як кляси, ці комісії стали ударною силою для організації колгоспів та експропріяції власности «куркулів». Фактично вони зробилися безконтрольними правителями у сільській місцевості.

Нові хлібозаготівельні комісії складалися кожна з десятьох, а то й більше членів. Помножені на вісім, вони збільшили чисельність загону активістів у нашому селі до 576 осіб. Нарешті, були ще постійні виконавці, свого роду сільські міліціонери, яких сільрада призначала по троє на кожну стохатку, – разом 24 душі.

Це було неабияке начальство: воно мало право арештовувати людей без будь-яких юридичних формальностей. Таким чином усього ми мали яких 600 низових активістів – по 75 на кожну стохатку. Отож виходить, що кожну стохатку контролювало аж 75 осіб. Але загальна кількість різного роду наглядачів була більша, коли врахувати 35 членів сільради й 17 посадовців у правлінні колгоспу. Коротше кажучи, як узяти разом, то на село виходило 652 активних пристібаїв, тобто на кожних 6 простих жителів припадало по одному довіреному наглядачеві від партії.

Більшість із цих призначених на відповідальні пости були з-поміж звичайних селян, які таким робом опинилися в дуже незручному становищі. Нічого в світі вони так не ненавиділи, як оте колгоспне врядування, а тим часом вони ж ставали знаряддям запровадження його в життя, їм наказували робити так, а не інакше, як ото солдатам в армії. І їм не залишалося нічого іншого, як виконувати накази. Особи, на які покладалися певні функції в таких органах чи установах, уважалися офіційними, байдуже, чи були вони на державній службі, чи ні. Титул «офіційної особи» визначався тим, що він наділяв носія майже необмеженими правами. Справді, представник будь-якого адміністративного органу чи установи мав усю повноту права наказувати й вимагати. Через те все, що мало бодай найменший стосунок до влади, наганяло страх на пересічного селянина, а належність до неї давала людині більші чи менші привілеї.

Звичайний собі селянин міг стати офіційною особою, тільки-но потрапляв він до складу якоїсь комісії, комітету, бригади чи групи, створеної для тих чи інших управлінських функцій.

Згідно з компартійними поняттями, належати до радянських активістів було великою честю. Відмова від офіційних функцій розцінювалася як вияв нельояльности до радянського режиму, а отже, як непрощенний злочин.

Кожен, хто відмовлявся від офіційного призначення чи не хотів діяти як активіст, цим прирікав себе на найгіршу кару як підозрюваний у тому, що він ворог народу. Ця політика здійснювалася так ретельно, що дуже рідко кому ставало духу відмовитись від виборного призначення або виявити якісь опозиційні настрої.

Щоб мати підстави вимагати від своїх підопічних виконання певних обов'язків щодо держави, активіст мусив сам їх виконувати і цим показувати приклад іншим. Невиконання обов'язків могло призвести до обвинувачення у відмові підкорятися партії та урядові. Змушені закликати народ до вступу в колгосп і здавання хліба державі, активісти повинні були перше самі записатися до колгоспу й повністю виконати накладені на них норми хлібоздачі.