Страта голодом

Коли вже всі активісти позаписувалися до нього, нараз підійшов до столу один звичайний собі селянин. Він також оголосив про своє бажання вступити до колгоспу і так само закликав свого сусіда, Шевченка на прізвище, піти слідом за ним. Але цим разом активістам не пощастило, бо Шевченко завагався. Він навів багато виправдань, чому йому саме тепер незмога вступати до колгоспу: він мусить ще подумати, у нього жінка хвора, та й, крім того, йому любіше бути зовсім незалежним. Він наполягав на тому, що не може зараз того зробити, – хіба що пізніше. Активісти натискали на нього, щоб не зволікав з підписом, але він відмагався аж до розпачу. Час спливав повільно. Нікому не дозволялося вийти з приміщення надвір.

Раптом хтось вигукнув з кінця залі: «Та вступай уже! Не сидіти ж нам тут цілу ніч!»

Шевченко враз і скористався цією доброю нагодою.

«Як ти такий жвавий, то ходи сюди й сам підписуйся!» – гукнув він у відповідь і хутко рушив на своє місце, дарма що голова наказав від столу не відходити.

Спершу голова наполягав, щоб Шевченко повернувся до службового столу. Потім він став сердито спонукувати всіх присутніх підходити ближче й записуватись до колгоспу. Але ми не поступались, і ніхто не рухався з місця.

На активістів наш мовчазний опір, однак, не подіяв. Вони вочевидь були добре інструктовані, як діяти в такому випадку. Оскільки селяни затято мовчали й ситуація робилася прикрою, «товариш професор» вихопився з новою пропозицією. Він висловив думку, що годилося б відзначити таку «високопатріотичну і щасливу нагоду» надісланням телеграми «Центральному Комітетові Комуністичної Партії, радянському урядові й особисто товаришеві Сталіну». І, не чекаючи нашої згоди, «товариш професор» витяг з кишені шмат паперу й почав читати. То був текст телеграми, в якій мовилося, що, уважно вислухавши «високопатріотичну й виховну» промову представника з району і усвідомивши, яку перевагу має соціялістична система сільського господарства над приватновласницькою, селяни першої сотні врочисто обіцяють завершити стовідсоткову колективізацію до свята Першого травня. (Нам не знати як пощастило з цією належністю до першої сотні, і активісти часто закликали нас показати, що ми гідні того, щоб належати до числа перших).

На наш погляд, це була кумедна обіцянка, але ніхто з нас не наважився критикувати телеграми. Отож її було прийнято одноголосно.

Тоді голова повернувся до свого попереднього завдання. Цим разом він намагався навіть усміхатись.

– Що ж, як ми дійшли згоди і пообіцяли добитись стовідсоткової колективізації, – мовив він наче між іншим, – то вже не варто гаяти час, еге ж?

Він вимахнув олівцем і аркушем паперу над головою.

– Тоді підходьте і підписуйтесь, чого там! Ми як сиділи, так і далі ані руш.

– Підходьте, вже ж пізно, – підганяв він нас. – Чим скорше підпишетесь, тим скорше підете додому.

Ніхто й не рухнувся. Збентежений і знервований, голова прошепотів щось пропаґандистові на вухо. Той швидко підвівся і почав нам дорікати, як маленьким дітям, що негарно не дотримуватись обіцянки, особливо даної «товаришеві Сталіну». Оскільки ми обіцяли вступити до колгоспу, то треба зараз це й зробити. Але його батьківські умовляння не зрушили нас з місця. Ми затято мовчали. Це почало дратувати активістів, особливо голову. Як тільки пропаґандист скінчив свої умовляння, голова враз вискочив з-поза столу, схопив за барки котрогось чоловіка з першого ряду й шарпонув щосили.

– Ти... ти, ворог народу! – закричав він, захлинаючися з люті. – На кого ти чекаєш? Може, на Петлюру?

Петлюра ж був провідником українських національно-революційних сил під час визвольних змагань за десять років перед тим. Всіх його послідовників пізніше було переслідувано й так чи сяк знищувано, тож тепер назвати когось «петлюрівцем» означало приректи його на смерть. Але селянин залишився напрочуд спокійним.

– Не нервуйтеся, – стримано відказав він. – Телеграма каже, що ми мусимо вступити в колгосп до Першого травня, чи не так? А зараз тільки лютий, так чи ні? То чого квапитись?

Це, здавалося, зовсім вибило з колії голову. Він не сподівався такого повороту справи, як і всі ми теж. Мабуть, кожний селянин, що був тут, натужувався знайти який-небудь вихід з цієї пастки, що її наставила нам телеграма, а тут раптом наче сама собою знайшлася розв'язка. Ми ще мали досить часу!

Голова повагався хвильку або дві, а тоді зняв свої руки з плечей чоловіка і повернувся до столу. Там він став шепотітися з пропаґандистом. Стежачи за ними, як вони радилися, ми помітили, що пропаґандист витяг якогось аркушика з кишені й щось виправив у ньому. Нам стало ясно, що вони готують нову витівку.

– Перш ніж закрити збори, – почав пропаґандист, – нам треба прийняти резолюцію.

Потім він почав читати з того папірця, що тримав у руці. Резолюція була дуже подібна до телеграми, тільки з тою відмінністю, що замість слова «травень» з'явилося слово «негайно».

– Хто проти цієї резолюції, піднесіть руки, – оголосив голова.