Страта голодом

Шост був бідняк і взагалі в певному розумінні типовий український селянин тих часів. Він мав десь так із шість десятин чорнозему, пару коней, корову, одного чи двох кабанів і кільканадцять курей там, качок та гусей. Жив він у старій хаті, та й господарські його прибудови були не в ліпшому стані. Сама хата мала дві половини: в одній – комора переховувати зерно та інші сільськогосподарські продукти, друга правила за оселю. Вона складалася тільки з двох кімнат. Передня кімната служила водночас вітальнею, кухнею, їдальнею і вмивальнею. Друга була спальнею, в якій спала вся сім'я. Обстанова була проста й невибаглива. Стояла там довга лава вздовж однієї стіни, а в кутку – стіл з кількома саморобними ослонами. На східній стіні висіли образи, а на передній – кілька родинних фотографій.

Тоді рідко в кого з селян можна було побачити в хаті справжнє ліжко, не було його і в Шостів. Родина спала на широкій дерев’яній лаві й на печі. Долівка була глиняна, покрівля – солом'яна, стіни побілені вапном.

Шост ніколи не тримав наймитів, бо в нього на господарстві роботи вистачало тільки для членів сім'ї. У маловрожайні роки йому доводилося ще й підробляти, щоб прогодуватися з родиною цілу зиму. Він їздив до поблизьких міст і працював там на будівництві шляхів або й деінде, ночував разом з іншими сезонниками в бараках, аби заощадити з невеличкої платні грошей і придбати більше харчів для родини.

Навесні Шост завжди повертався до рідного поля. Він вірив у свою земельку, як у Бога. День і ніч він гибів на полі й радів, дивлячись, як достигає врожай на його нивці. Але так чи інак, а хліб у них на столі не переводився.

Бувши порядною людиною, він, як і всі українські селяни, мав розвинуте почуття самоповаги й дуже любив бути незалежним – обидві ці риси передались йому від козацьких предків.

Коли більшовики заходилися колективізувати селянські господарства, Шост показав себе стійкою і непокірною особистістю. Вступати до колгоспу він рішуче відмовився. Протягом кількох поколінь це поле належало Шостам, і він сподівався передати його ще й своєму синові, коли старість уже не дозволить йому самому ходити за плугом. А потім земля ця належатиме його внукові, і так воно й далі триватиме, як од віків заведено.

На цій латці землі Шоста пережили не одну війну і не одне чужовладдя. Вони виростали на цій землі й звідси розходилися в широкий світ, часом уже й не вертаючись назад, але завжди в них жевріла думка, що саме тут їхня рідна домівка. Відмовитись від своєї землі Шостові було однаково, що відмовитись від життя.

Щоб зломити його, сільрадівці й організатори колгоспу не зупинялися ні перед чим. Наймогутнішою зброєю в їхніх руках було оподаткування. Вони обкладали його грошовими й натуральними податками. Коли Шост гадав, ніби вже розрахувався, сплативши все, що вимагалося, на нього накладали нові побори, аби відібрати ще більшу частку того, що давала йому земля.

Нарешті настав такий день, коли в Шоста вже не лишилося ні грошей, ні зерна на сплату податку. Тоді в нього забрали коней, а потім корову, ще потім – і реманент. А Шост – зламаний, але нескорений – все не поступався. Тож одного дня прийшли люди у формі й заарештували його. Шоста оголосили куркулем і, звісно, приліпили йому наличку «ворога народу».

І ось тепер він сидів у тюрмі. Він просив мене, щоб я й далі дружив з його сином Іваном, коли вийду на волю. Він був певний, що мене випустять, бо я ж вважався ще неповнолітнім. На той випадок, якщо якесь горе спіткає його жінку, він переказував прохання до моєї матері заопікуватися Іваном та його донечкою Варкою. Це були останні Шостові слова до мене, які він ще міг вимовити. Потім я вже чув тільки важке його дихання й тихе схлипування.

Надворі стояла вже темінь, коли ми почули брязкіт ключів і голос міліціонера, який викликав на ім'я тих, кому принесли харчі з дому. Аж тепер мені відкрилася ще одна трагічна сторона тюремного побуту.

Коли я сказав про те, що зголоднів, товариші по камері пояснили мені, що ніякої їжі я не дістану, якщо мені з дому не принесуть. Мені також розповіли, що немає ніяких приписів щодо харчування та інших видів обслуговування арештантів. Про харчі й постіль мають подбати самі ув'язнені. Хто мав сім'ю, той міг сподіватися, що йому принесуть щось поїсти, а самітні були полишені на ласку співв'язнів. Але ж тоді була пора голоду на селі. Єдині харчі, що їх ще мали селяни, а отже і в'язні, – це були городина та садовина.

Коли міліціонер видав усі передачі й замкнув двері, а камера знову потонула в темряві, я якось відчув, що не всі арештанти отримали вечерю. Я також не отримав її, та я й не сподівався на це, бо знав, що моя мама ще не довідалася про мій арешт.