Страта голодом

На щастя, я недовго побув під арештом. Десь після півночі мене розбудили й наказали забиратися геть з тюрми. А надворі чекала на мене мама. Дорогою додому вона розповіла, що стривожилася, не дочекавшись мене ввечері з роботи, і кинулась шукати. Не так важко було їй дізнатись, де я, важче виявилося розшукати ініціятора мого арешту – «товариша Маєвського». Нарешті вона знайшла його в якоїсь молодої жіночки й почала благати, щоб він звільнив мене. Але той і слухати її не хотів, повторюючи раз у раз, що між неповнолітнім і повнолітнім «ворогом народу» нема ніякої різниці. Але мати не відставала від нього, і врешті він погодився черконути записку міліціонерові з уповноваженням випустити мене. Мамі здалося, що Маєвський це зробив, тільки щоб похизуватись перед коханкою, яке всевладдя він має в селі.

Я розповів мамі про вбивство Василика, і, порадившись гуртом, ми вирішили, що взавтра вдосвіта ми з братом підемо шукати його тіло, аби хоч поховати по-людському.

Намір цей був вельми небезпечний для нас. Адже Василик був син куркуля, а політична атмосфера в ті дні стояла така, що кожен, хто мав будь-які стосунки з людьми цієї категорії, сам вважався куркулем.

Та мама не зважала на небезпеку, що загрожувала нам усім. Василика треба було поховати як належалось, а там – хай буде, що буде.

За вікнами ще й не сіріло, коли мама розбудила нас двох і дала нам останні настанови. А коли ми вже виходили з хати, увіпхнула мені в кишеню якийсь папірець. То, сказала вона, молитва, яку треба прочитати над могилою небіжчика, поховавши його. Вона ще й попередила, щоб я, коли прочитаю, відразу знищив папірця, бо буде біда, як знайдуть у мене цей речовий доказ. Мама поцілувала нас на дорогу, і ми вирушили виконувати свою сумну місію.

Поки ми дійшли до місця, де Василика спіткала смерть, настав чудовий літній світанок. Небосхил на сході спершу зайнявся червоною загравою, а потім з неї викотилося сонце, схоже на величезну вогнисту кулю. Пшеничні лани навкруги завмерли в тиші, самі тільки перепілки видзвонювали ранкову пісню.

Василика ми знайшли, не довго й шукавши. Тіло його лежало недалечко від шляху серед високих стебел пшениці. Земля навколо просякла кров'ю, а різні мухи, мурашва та комашня роїлися над небіжчиком і повзали по тілу. Ми відразу ж заходилися копати могилу. Не легко то було для двох виголоджених підлітків – викопати яму в твердому ґрунті, але ми таки впоралися з цим. Одну стінку ями ми зробили похилою, щоб легше було скотити в неї тіло. На дно натрусили трохи соломи. Тіло загорнули в ряденце, принесене з дому, і схилом обережно стягли в яму. Тоді хутко закидали тіло землею, зрівняли яму і поставили хрестика з двох патичків, які злагодила мама. Я прочитав молитву, яку вона дала, а потім, знищивши папірець, ми побрели додому з важким болем у наших серцях.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Рік 1932 став свідком останньої битви з доби колективізації: це була битва за хліб, а точніше кажучи – за врожай 32-го року. По один бік у ній виступала комуністична влада, а по другий – ледь живе з голоду селянство. Владні структури йшли на все, аби тільки викачати з села якомога більше сільськогосподарської продукції, без огляду на наслідки своїх дій. Селянство, що вже стояло на краю голодної смерти, з останніх сил намагалося зберегти рештки харчових припасів і, всупереч відвертим намаганням властей, утриматися при житті.

Читачам слід нагадати, що до самого кінця 1931 року комуністи вели свою антиселянську війну під прикриттям гасла ліквідації «куркульства як кляси». Але в 32-му році постала інша ситуація: так звані куркулі були вже фізично знищені, а колективізація, коли не говорити про невелику кількість одноосібників, які все ще чіплялися за свою незалежність, завершена. Отже, тепер боротьба точилася між комуністичною потугою і вже колективізованим селянством; кампанію за колективізацію змінила хлібозаготівельна кампанія.

Затяжна й холодна зима 31 – 32-го років дуже звільна піддавалася наступові весни. До квітня сніг уже розтанув, але стояла мрячна й дощова погода. Часто важкий туман облягав село, немов прагнучи приховати від стороннього ока убозтво нашого існування. А потім холодні вітри розганяли туман, приносячи замість них студені зливи.

Десь під цю пору становище селян зробилося просто розпачливим. Це була незабутня весна 32-го року, коли настав голод і почали траплятись перші випадки голодної смерти. Пам'ятаю ту нескінченну процесію жебраків на всіх шляхах і стежках, що сунули від хати до хати. Вони були на різних стадіях голодування, брудні й обшарпані. Простягаючи руки, вони благали їжі, хоч якої-небудь їжі: картопельки, бурячка чи бодай якогось зеренця. То були перші жертви голодомору: нужденні чоловіки й жінки, бідні вдови й осиротілі діти, які не мали ніякої надії вийти живцем з цього жахливого випробування.