Страта голодом

Декотрі зголоднілі селяни все ще намагалися заробити на харч якоюсь роботою в селі чи поза селом, їх часто можна було бачити, цих смутних, змарнілих чоловіків, що з сокирою чи з лопатою снували від двору до двору, шукаючи роботи. Може, хто найме їх перекопати город чи нарубати дров. Вони ладні були це зробити за якусь пару картоплин. Та небагато хто з нас мав і ті дві зайві картоплини.

Голодні нуждарі юрбами вкривали картоплища: вони шукали на полі бодай картоплини, що залишалась від торішнього врожаю. Байдуже, яка вона була, – морожена чи зогнила, – її все ще можна було спожити. Інші тинялися лісом, шукаючи їжі. Людно було й над берегами річки: там довкола було чимало свіжої зелені – молодих пагінців очерету та іншого водяного ростива. Можна було спіймати що-небудь їстівне і в самій воді.

Але більшість тих, що шукали, як прохарчуватись, за звичкою попередніх років ринули до міста. Там завжди легше було знайти яку-небудь роботу – чи то в парках, чи прибирати подвір'я або замітати вулиці. Однак тепер часи змінилися. Тепер заборонялося наймати селян на будь-яку працю в місті. Ця заборона мала подвійну мету: не тільки стримати відплив робочої сили з колгоспів, але також – і це було головне – унеможливити селянам одержання в містах харчових пайок.

Були й такі селяни, що шукали порятунку на міських базарах. Вони несли туди на продаж свою найкращу одежу ще з дореволюційних часів, якісь родинні пам'ятки, вироби ужиткового мистецтва, жіночі оздоби, що передавалися від покоління до покоління, домоткані сорочки, рушники й обруси, прикрашені традиційною національною вишивкою, українські килими ручного ткання та інші цінності. Усе це продавалося напівзадарма або вимінювалося за що-небудь їстівне. Але багато виголоднілих селян приходили на базар не для того, щоб купити щось або виміняти: вони не мали чого виносити на продаж і не мали грошей для купівлі. Просто ці прилюдні місця були для них останньою можливістю знайти якийсь харч. Тож і оселялись вони там на стало. Я бачив чимало таких селян, коли часом ходив туди з доручення матері. Вони блукали серед базарного натовпу з простягненими руками й заплаканими очима, благаючи перехожих не дати їм померти з голоду. Але городяни здебільшого швиденько обминали їх, опустивши долу очі, немов боялися, а чи соромилися навіть глянути на них. Невдовзі ці голодні жебраки стали таким буденним явищем, що в місті звикли до цього і не звертали вже на них ніякісінької уваги. З розпачу голодняки стали шукати порятунку на смітниках. Нещасні люди порпалися в покидьках і мотлосі, вибираючи все, що викидалося: кукурудзяні качани, недогризки з яблук, лушпиння з фруктів, ба навіть і кістки. Вночі ці голодняки спали прямо на базарній площі попід столами й лавками, в кущах та дворах.

Уночі деяких з них, бувало, лупцювали, а то й забивали на смерть, інших забирала міліція під час нічних обходів – їх садовили на вантажівки, вивозили за місто й викидали напризволяще десь серед поля, суворо забороняючи повертатись до міста. Чимало з них, одначе, таки верталися, не вважаючи на небезпеку; інші понуро плентались назад до своїх сіл, підкорившись неминучості смерти; а ще інші були такі знеможені, що там і вмирали, де їх викинула міліція.

Багато приречених шукали собі порятунку біля залізничних станцій і залізничних колій. Ті, які ще мали щось цінного на продаж, несли його туди в надії на покупця з-поміж проїжджих. Інші приходили голіруч, аби вижебрати шматок хліба чи крихти якоїсь іншої їжі. Але знаходилися ще й такі зухи, що добиралися до станцій з наміром проїхати до якихось віддаленіших міст, головним чином у Росії, де не було ніякого голоду. Та здійснити це мало кому вдавалося. Адже квитки продавали тільки тим, хто мав довідку з печаткою від колгоспу. Така довідка свідчила, що пред'явникові дозволено виїзд до вказаного місця призначення. Співробітники ҐПУ й міліція провадили регулярні перевірки документів подорожніх. А обшукували навіть тих, хто з цілком законними документами повертався в Україну з поїздки до Росії. Виявлені в їхньому багажі продукти харчування конфіскували.