Страта голодом

Вся повнота влади в селі відразу перейшла до «товариша Лівшиця» і його компанії. Вже другого дня їхнього владарювання ми дізналися, що вони відновили адміністративний поділ села, встановлений 30-го року нашим найпершим тисячником «товаришем Цейтліном». Ми знову опинилися в тенетах таких територіяльних одиниць, як стохатки, десятихатки й п’ятихатки. Нам знову треба було ходити на безкінечні збори і вислуховувати нудотливі пропаґандистські промови. Ми знову мусили брати участь у «соцзмаганні» між цими адміністративними одиницями. Нам по-новому довелося «топтати стежку», цим разом за нездачу «прихованих лишків» харчів тощо.

Цей новий тисячник на додачу до постійних секретних інформаторів ҐПУ витворив нову донощицьку мережу – дуже просту, але водночас і дуже ефективну. Була це мережа «сількорів», тобто сільських кореспондентів. А формувалася вона так: звичайних селян, переважно комсомольців і школярів, сільська парторганізація або особисто сам тисячник призначали на дописувачів до газет. Позірною метою їхніх дописів до газет було інформувати про те, як ідуть справи в селі. А на ділі цих сількорів привчали вишукувати всіляких «зрадників» і «саботажників». Особливо ж їх привчали доносити на тих селян, що приховували харчові припаси від хлібоздачі, а також на тих, хто в той чи інший спосіб виявляв ворожість до партії та уряду. Інакше кажучи, їх навчали шпигувати за односельцями й сповіщати про всі свої знахідки й спостереження редакцію районної газети. Правда, сількори не знали, що їхні дописи передавалися в певні державні органи, як правило, до ҐПУ або до міліції. Коли в надісланих ними кореспонденціях добачали яку-небудь варту уваги інформацію, в село посилали агента ҐПУ або міліціонера з метою перевірити й вжити відповідних заходів.

Таким чином готувалася сцена для чергової драми з новим складом дійових осіб під орудою нового тисячника. Прелюдія до неї сталася в нас по сусідству: нашого сусіда, Степана Шевченка, виселили з хати.

Степан був незаможник. Він мав гарну родину, що складалася з дружини й двох дітей: хлопчика дев'яти років і дівчинки семи. Всі вони були здорові й начебто задоволені своєю долею. Такий самий бідний селянин, як і всі ми, Шевченко відрізнявся від нас тільки тим, що категорично відмовився вступати до колгоспу і, хоч як це дивно, примудрився при цьому вижити, принаймні так виглядало до червня 1932 року.

Він уже посплачував усі накладені на нього податки грішми й натурою за цей, 32-й, рік, і гадав, напевне, що влада дасть йому спокій бодай на деякий час. Але він виявився надмірним оптимістом.

Одного дня він отримав офіційне розпорядження про необхідність здати державі п'ять центнерів пшениці. Все те він здав. Та ледве встиг він з цим упоратись, як надійшло нове розпорядження. Цього разу вимагали вдвоє більше пшениці, хоч власті добре знали, що він неспроможний стільки здати, тому що в нього вже нічого не залишилося. Пояснення його були даремні. Начальство наполягало на своєму і погрожувало йому висилкою на Сибір. Він знав, що це була не порожня погроза, тож мусив спродати все, що мав цінного, включаючи корову, аби купити потрібну кількість пшениці. По наївності він повірив, що тепер уже позбувся клопотів. Але доля його була припечатана ще тоді, коли він відмовився вступити до колгоспу. Вимоги надмірно високих норм хлібоздачі були тільки приводом, щоб довести його до руїни. І справді, невзабарі він отримав невблаганний третій наказ: здати дві тонни пшениці, та ще й негайно! Цього вже він ніяк не годен був виконати. У нього вже не лишилося нічого вартісного, щоб це продати й купити ще більше зерна. Він і його родина вже й так були позбавлені всього.

І ось одного фатального дня до нього завітала хлібозаготівельна комісія. Вона перетрусила всю його садибу, шукаючи схованого хліба, але не знайшла нічого. Попри те він таки одержав наличку куркуля, і йому з родиною наказано було негайно вибратися з хати. Хата й усе інше, що належало Шевченкам, конфіскувалося й переходило в «соціялістичну власність». Заслухавши такий вирок, Шевченко і його сім’я вчинили відчайдушний опір, їхні плачі й голосіння та окрики начальства привернули нашу увагу. Ми з братом побігли подивитись, що там діється.

Шевченко зчепився врукопаш з кількома членами комісії: він намагався випручатися від них, водночас вигукуючи, що нікуди не піде з хати, яку власноруч поставив у поті свого чола. Він благав їх відчепитись від нього, бо він бідний і ніякого зерна вже не має. Його жінка трималася одвірка так цупко, що не сила була її одірвати. Їхні перелякані й безпорадні діти застигли на місці, як прикуті, і гірко плакали. «Товариш тисячник» не брав участи в цій шарпанині; він тільки покурював собі й пильнував, як підлеглі виконують його накази.