Страта голодом

Здолавши врешті Шевченка, комісійники зв'язали йому руки за спиною і вивели з хати надвір, де вже стояла підвода напоготові. Жінку, яка все ще пручалася, довелося винести з хати за руки й ноги і з розгойду кинути на підводу. Дітям уже нічого не залишалося, як покірно приєднатись до батьків. Один з членів комісії взявся за віжки і скерував однокінну підводу з нещасними до центру села. Через деякий час повиходила з хати і решта комісійників. «Товариш тисячник» замкнув хату на колодку і відтак усі вони пішли собі геть, так ніби нічого й не сталося.

Пізніше нам стало ясно, що Шевченкову хату збиралися перетворити на штаб першої стохатки. Та хата, де раніш містився штаб, згоріла під час бунту. Оце ж тим і став Шевченко невинною жертвою більшовицького злочину: його хата, збудована тяжкою працею, потрібна була, щоб замінити знищену будівлю штабу. Згодом ми довідалися, що сім'ю Шевченка разом з іншими приреченими на заслання вивезли з центру села на станцію, а звідти – бозна куди, так що й слід їхній запався.

Котрийсь сільський дотепник, який зберіг ще почуття гумору, прозвав новоприбулих партійних проводирів «могильниками». Це прізвисько міцно пристало до них, і невдовзі «товаришів тисячників» ми між собою стали йменувати «товаришами могильниками». Звісно, ніхто не зважився б назвати їх так привселюдно. Але ж кращого прізвиська навряд чи й можна було придумати, бо саме за їхнього проводу наше село переповнилося людьми, що доходили від голоду: одні вже вмирали, а інші збиралися вмирати. Це смертне мариво було очевидним для кожного, хто прибував до села. І водночас тисячники й тьма інших різнорідних повноважних представників партії та уряду й далі вишукували зерно від хати до хати все тим самим темпом, хоча навіч бачили жертв голодомору. Здебільша замість зерна вони знаходили на обійстях тіла померлих з голоду селян. Та навіть після цих моторошних знахідок вони не припиняли своїх пошуків. Місія цих партійних представників була для нас загадкою. Адже колективізацію вже провели, і як проблема вона відпала. Чого ж тоді вони шукали в нашому селі? Хіба що уряд потребував достеменних доказів, що ми справді всі вигибли? Хоч як це дивно, але така відповідь на це питання мені здається найвідповіднішою.

Однієї неділі в червні нас скликали на збори стохатки. Вони мали відбутися в колишній Шевченковій хаті. Коли ми з мамою прийшли, збори вже почалися. Увійшовши всередину, я побачив, що там усе цілком перероблено: стіни, що колись ділили хату на дві кімнати й кухню, знесли. Тепер приміщення це перетворилось на велику залю для зборів з підвищенням під однією стіною та трибуною, з якої саме промовляв сільський тисячник «товариш Лівшиць». Стіни були прикрашені, як водилося, портретами вождів партії, а довге червоне полотнище під стелею закликало: «Битва за хліб є битвою за соціялізм!» Інше гасло на стіні з правого боку сповіщало: «Смерть куркулям!»

Я обвів поглядом присутніх, їх не так уже й багато набралося: заля була тільки напівповна. Всього було чоловік тридцять, і кожне виглядало жалюгідно: одні були схудлі, просто живі кістяки, а інші навпаки – розпухлі з голоду. Але всі однаково мовчазні, пригнічені й байдужі до всього.

«Товариш тисячник» розповідав про спільну постанову Ради Народних Комісарів і Центрального Комітету Всесоюзної Комуністичної Партії (більшовиків) щодо плянів хлібозаготівель з урожаю 1932 року. Основним у його промові було твердження про перемогу системи колективного господарювання над одноосібним. Спираючись на цю перемогу та ліквідацію куркульських елементів у селах, твердив наш тисячник, СРСР досягнув небувалого розвитку у виробництві зерна, розширив площі під посівами й добився збільшення валового збору. У 31 -му році хлібоздача державі збільшилася майже в два з половиною раза порівняно з 28-им роком, коли переважала одноосібницька система господарювання. «Товариш тисячник» ще раз підкреслив, що Радянський Союз подолав кризу в зерновиробництві тільки завдяки реалізації ленінської партійної лінії. Далі він проголосив, що в цьому, 32-му, році, як Україна в цілому, так і наше село повинні здати державі таку саму кількість зерна, як і торік.