Страта голодом

Та голод немилосердний, і він зробив зголоднілих людей безжалісними до будь-якого живого створіння, не минаючи й соловейків. Забувши за переказ, голодні людські істоти заходились полювати не тільки на інше птаство, а й на солов'їв. З їхніх гнізд видирали і яєчка, і пташенят.

Так ото соловейки також стали здобиччю тисячників, як і пси та коти, хоч цього разу не було ніякої офіційної кампанії супроти них.

Тепер у сутінкові та світанкові години ми чули постріли з рушниць замість солов'їного співу. Полюючи на соловейків, точно так як і під час винищування собак та котів, тисячники діяли послідовно й систематично. Цим разом вони почали із центру села. Ми чули, що вони поділилися на дві групи: одна рушила на захід, а друга на схід. За кілька днів вони добралися до нашого кутка, і я мав нагоду бачити їх у дії. Тихенько, не шелеснувши, скрадалися вони до дерева, на якому витьохкував соловейко, і терпляче вижидали слушної миті. Відтак один з них прицілювався і стріляв. Звичайно промахів не було, бо стрільці вони були першорядні. З кожним влучним пострілом товариші поздоровляли вдаху-мисливця.

Це безглузде полювання на солов'їв ми спостерігали з почуттям безсилої люті. Можна було знайти якесь виправдання, коли напівзбожеволілий від голоду селянин убивав любих пташок у своєму великому розпачі. Та ніяких виправдань не було для знищення їх так жорстоко й свідомо і з таким легким серцем, наче це була розвага чи стрілянина задля практики. Шукаючи пояснення цього найновішого подвигу тисячників, дехто з селян доходив висновку, що це була помста городян нам, сільським людям. Але тоді поставало питання: помста за що? Ми нічим не завинили перед ними або урядом, від імени якого вони діяли. Хоч як ми намагалися, нам не сила було збагнути те, що чинилося.

Одна річ була ясна: зі співом соловейків покінчили вельми ефективно, і збігло чимало часу, поки соловейки знову з'явилися в нашому селі – на нашу тиху радість.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

Перша половина червня 32-го року принесла для нас деяку полегкість, і люди вже рідше вмирали з голоду. Почали достигати ранні ягоди й садовина, та й уже можна було споживати багато з тієї городини, яку ми посадовили. Хто не мав власних городів та садків, ті цупили від інших, що тільки й де тільки могли. Ночами вони хмарами сарани облягали городи, тягнучи все, що попаде: молоду цибульку, картопельку, морквинки, бурячки, корінці петрушки, полуниці й садовину. Таким оце чином чимало городів незабаром було вщент спустошено.

Крадіжки, нічні злодійства й грабунки, про які раніше ми рідко чували в наших околицях, тепер узвичаїлися. А вбивства чи самогубства перестали бути чимось неймовірним. Як наслідок цілковитого перевороту в громадському житті й розриву усталених міжлюдських стосунків постало беззаконня. Місцева влада, що мала дбати про закон і лад, у руках купки комуністів перетворилась на інструмент нашого гноблення і не могла, а чи й не хотіла нам дати того захисту, на який ми як громадяни мали право.

Так, ми чули, що двох братів – Федора і Василя, моїх добрих товаришів, забили на смерть і повкидали в занедбану криницю. Казали, ніби їх убив сусід за те, що вони викрали з його хати вже зварену їжу. Іншого хлопця били так довго, аж поки вмер, за те, що він на чиємусь городі нарвав полуниць. Така сама доля спіткала одну молоду жінку за те, що крала городину. У всіх цих і подібних випадках не було ніякого ні слідства, ні суду, і винних ніхто не карав.

Колгоспний урожай також не міг уберегтися від голодних селян. Тільки-но западали сутінки, як у колгоспних полях, де росла городина, аж роїлося від селян, очманілих від голоду. Вони загрібали все, що могли намацати в темряві: підкопували картоплю, висмикували головки молодої капусти й поживні корені. Саме о цій порі почало наливатись колосся зернових. Ці колоски стали головним засобом утамування голоду для голодняків: вони цілими зграями пробивались на пшеничні поля, зривали колоски й часто таки там на місці вилущували з них зернятка і їли. Крім того, носили колоски додому й сушили; вибране з них зерно, хоч іще зелене й незріле, годилося, однак, на кулеші та каші. А ті, що працювали на колгоспних полях, намагалися крадькома прихопити якоїсь городини чи скількись колосків, щоб принести додому й підживити ними своїх дітей та хворих чи калік з родини. Та це джерело харчування незабаром стало непевним: «товариш тисячник» рішуче поклав йому край, зорганізувавши бригаду «комуністичних дозорців» і доручивши їм охорону колгоспних полів. У дозорці вербувалися партійні активісти, комсомольці, а також і школярі. Через багато років мені потрапили до рук такі статистичні дані, які наводив Павло Постишев, що його Москва тоді призначила правителем України:

«У різних областях України в охороні врожаю і збиранні колосків брало участь 540000 дітей, а 10000 дітей брало участь у боротьбі з розкрадачами».