Стрімголов. Історія одного життя

Така модель була придатною, скажімо, під час визначення ушкодженої ділянки в людини з афазією. Але як вона може пояснити навчання і результати практичної діяльності? А відтворення і перегляд спогадів, які ми здійснюємо впродовж усього життя? Як вона може пояснити процеси адаптації, нейронної пластичності? Свідомість — її розмаїтість, її цілісніть, її мінливий потік, її численні розлади? Як вона може пояснити індивідуальність чи окреме «я»?

Попри те, що у нейронауці 1970-х і 1980-х відбувся величезний поступ, насправді вона перебувала у поняттєвій кризі чи вакуумі, не існувало загальної теорії, яка могла б осмислити дані й наочні засоби, спостереження десятка різних дисциплін від неврології до дитячої психології, лінгвістики й навіть психоаналізу.

* * *

У 1986 році я прочитав прекрасну статтю Ізраеля Розенфілда у «Нью-Йорк рев’ю оф букс», у якій він описував революційну роботу й погляди Джеральда М. Едельмана. Едельман був упевнений, як ніхто інший: «Ми стоїмо на порозі нейронаукової революції, — писав він. — І наприкінці ми дізнаємося, як працює розум, що керує нашою природою, і наскільки ми знаємо світ».

Кілька місяців тому разом із Розенфілдом я домовився про зустріч із самим Едельманом у конференц-залі біля Рокфеллерського університету, де тоді розташовувався Інститут нейронаук Едельмана.

Едельман широкими кроком увійшов до зали, коротко привітався з нами, а тоді неперервно говорив упродовж двадцяти чи тридцяти хвилин. Жоден із нас не наважився його перебити. Потім він різко пішов, і, визирнувши з вікна, я побачив, як він швидко простує по Йорк-авеню, взагалі не роззираючись довкола. «Це хода генія, маніяка, — подумалося мені. — Він неначе одержимий». Мене охопило відчуття побожності й заздрості: як би я хотів володіти такою шаленою силою зосередження! Але потім подумав, що жити з таким інтелектом, імовірно, не надто легко — дійсно, як я потім дізнався, Едельман не мав вихідних, мало спав, був загнаним, майже замученим неперервними розмірковуваннями; він часто міг зателефонувати Розенфілду посеред ночі. Напевно, я зі своїми скромнішими талантами перебував у кращому становищі.

У 1987 році Едельман опублікував книгу «Нейродарвінізм», основоположну працю, першу в серії книг, що виявляли й досліджували розвиток вельми радикальної ідеї, яку він назвав теорією відбору груп нейронів, або ж — експресивніше — ней­родарвінізмом. Я намучився з цією книгою, місцями взагалі не розуміючи написаного, почасти через новизну Едельманових ідей, а почасти — через абстрактний характер оповіді й брак конкретних прикладів. Дарвін говорив про «Походження», що це — «один довгий аргумент», проте він підкріплював його незліченною кількістю прикладів природного (і штучного) відбору й талантом писати майже як романіст. Праця «Ней­родарвінізм», навпаки, була чистим аргументом — суцільний, насичений інтелектуальний огляд від початку до кінця. Я був не єдиним, у кого виникли труднощі з «Нейродарвінізмом» — щільність, сміливість і новизна Едельманової праці, її вихід за межі справді приголомшували.

Свій примірник «Нейродарвінізму» я доповнив клінічними прикладами, воліючи, щоб це зробив сам Едельман, оскільки він викладав неврологію і психіатрію.

У 1988 році я знову зустрівся з Джеррі, коли ми обидва виступали з доповідями на конференції про мистецтво пам’яті у Флоренції.[316] Після конференції ми разом обідали. Тепер він здався мені зовсім не таким, як спершу, коли намагався убгати десяток років напруженої роботи думки у кількахвилинний монолог — тепер був розслаблений, терпляче зносячи мою неквапливість. Загальна атмосфера розмови була невимушеною. Джеррі нетерпляче хотів дізнатися про те, що траплялося у моїй роботі з пацієнтами, про випадки, що були б доречні до його міркувань, клінічні історії, що відповідали б його теоріям про роботу мозку та свідомості. У Рокфеллерському університеті він був дещо відірваний від клінічного життя, як і Крік в Інституті Салка, і їм обом страшенно бракувало клінічних даних.

На нашому столі була паперова скатертина, і коли певні моменти були незрозумілими, ми малювали на ній графіки, аж доки не добиралися до самої їхньої суті. До моменту завершення обіду я відчув, що осягнув його теорію відбору груп нейронів, принаймні її частину. Здавалося, що вона проливає світло на широку галузь неврологічних і психологічних знань, що вона є ймовірною моделлю, що здатна пройти випробування — моделлю сприйняття, пам’яті й навчання, і того, як через мозкові механізми, спроможні до вибору й взаємодії, людська істота набуває свідомості й стає унікальною особистістю.

* * *