Стрімголов. Історія одного життя

Ральф Сіґель, спостерігаючи за нейронною активністю мавп, які виконують певне завдання на зорове сприйняття, як ніхто інший знав про прірву між мікро-методами, у яких електроди вживлюються в окрему нервову клітину для запису її активності, і макро-методами (МРТ,[318] ПЕТ[319] тощо), що демонструють реакцію цілих ділянок мозку. Усвідомлюючи необхідність чогось проміжного, він першим запропонував дуже нестандартний оптичний мезо-метод, що дав йому змогу спостерігати за десятками чи сотнями нейронів під час їхньої взаємодії і координації один з одним у реальному часі. Одним із його відкриттів, на перший погляд неочікуваним і незбагненним, стало те, що нейрональні констеляції чи карти можуть змінюватися за лічені секунди відповідно до того, як тварина вивчає чи пристосовується до різних вхідних сенсорних сигналів. Це дуже перегукувалося з Едельмановою теорією відбору груп нейронів, і ми з Ральфом провели немало часу, обговорюючи подальше значення його теорії один з одним і з самим Едельманом, якого, як і Кріка, зацікавила робота Ральфа.

Коли йдеться про сприйняття об’єктів, Едельман любить говорити, що світ не «обклеєний ярликами»; сприйняття не з’яв­ля­ється «вже розкладеним на об’єкти». Ми маємо витворити сприйняття через власну систему категорій. «Будь-яке сприйняття є актом творення», — говорить Едельман. Коли ми рухаємося, наші органи чуття збирають зразки світу й на основі цього у мозку формуються карти. А з набуттям досвіду виникає селективне зміцнення тих картувань, що відповідають успішному сприйняттю — успішному в тому, що, як вони засвідчують, є найпридатнішим і найпотужнішим для побудови «реальності».

Тут Едельман говорить про подальшу об’єднувальну діяльність, властиву складнішим нервовим системам — він називає це «повторною сигналізацією». Говорячи його термінами, сприйняття, наприклад, крісла, зумовлене насамперед синхронізацією активованих груп нейронів для формування «карти», а потім подальшою синхронізацією низки розрізнених картувань по всій зоровій корі — ці картування стосуються багатьох різних сприйняттєвих аспектів крісла (його розмір, форма, колір, «ніжковість», відношення до інших його різновидів — крісел із бильцями, крісел-гойдалок, дитячих крісел тощо). Таким чином, досягається розмаїте і гнучке сприйняття «крісельства», і це дає змогу вмить розпізнавати численні різновиди крісел як крісла. Таке сприйняттєве узагальнення є динамічним. Отже, може постійно оновлюватися і залежить він активного й нескінченного гармонійного поєднання численних деталей.

Такий взаємозв’язок і синхронізація нейронного «пострілу» у віддалених одна від одної ділянках мозку є можливим завдяки дуже багатим зв’язкам між картами мозку — зв’язкам, що є реципрокними[320] й можуть містити мільйони волокон. Сигнали від, скажімо, торкання крісла, можуть зачіпати один набір карт, а сигнали від його споглядання — інший. Повторна сигналізація відбувається між цими наборами карт як частина процесу осягнення крісла.

Категоризація є основним завданням мозку, а повторна сигналізація дає можливість мозку категоризувати його власні категоризації, потім рекатегоризувати їх і так далі. Цей процес є початком величезного висхідного шляху, що уможливлює усе вищі рівні думки й свідомості.

Повторну сигналізацію можна назвати свого роду нервовою Організацією Об’єднаних Націй, у якій десятки голосів говорять водночас, і в їхні розмови безперервно вплітаються найрізноманітніші повідомлення із зовнішнього світу, зводяться у єдину картину, відповідно до того, як співвідноситься нова інформація і виникають нові проникнення у сутність.

Едельман, який колись хотів стати концертним скрипалем, послуговується також і музичними метафорами. В інтерв’ю радіо BBC він якось сказав:

Уявіть: якби ви мали сотню тисяч струн, якими випадковим чином з’єднані четверо учасників струнного квартету, і навіть якби вони нічого не говорили, сигнали б розходилися повсюдно у всіх можливих непомітних напрямках [321], що роблять із усієї множини звуків єдиний ансамбль. Так і працюють карти мозку шляхом повторного входження.

Музиканти пов’язані між собою. Кожен із них, індивідуальним чином передаючи музику, безперервно впливає на інших і сам зазнає їхнього впливу. Немає ніякої остаточної чи «основної» інтерпретації — музика твориться спільно, і кожне виконання є унікальним. Ця Едельманова картина мозку — як оркестр, ансамбль, але без диригента, оркестр, який творить свою музику.

* * *