Стрімголов. Історія одного життя

Відчуття Англії як «дому» похитнулося в 1990 році, коли помер тато, і будинок на Мейпсбері-роуд, у якому я народився і виріс, до якого постійно приїжджав і в якому часто зупинявся, повертаючись до Англії, будинок, у якому кожен сантиметр був для мене заповнений спогадами й емоціями — було продано. Я більше не відчував, що мені є куди повертатися, тож відвіди­ни стали просто відвідинами, а не поверненнями до своєї краї­ни і своїх рідних.

Однак я відчував дивну гордість від того, що мав британський паспорт, який (до 2000 року) був у прекрасній, розкішній міцній палітурці та із золотим тисненням, що суттєво відрізнявся від тоненьких маленьких предметів, які видавали більшість країн. Я не прагнув американського громадянства й був радий мати зелену карту і статус «іноземця-резидента». Це збігалося з моїми почуттями, принаймні більшість часу — доброзичливий законослухняний іноземець, який помічає усе довкола, але не має громадянських обов’язків на кшталт голосування, участі в суді в ролі присяжного чи необхідності долучатися до суспільної й політичної діяльності країни. Я часто почувався (як сказала про себе Темпл Ґрандін) антропологом на Марсі. (Коли жив у Каліфорнії й відчував єдність із горами, лісами й пустелями Заходу, це почуття огортало мене значно менше).

А потім, у червні 2008-го, на свій подив, довідався, що моє ім’я фігурує у почесному списку до дня народження королеви, що я мав стати командором Ордену Британської імперії. Термін «командор» мене розважив — я не міг уявити себе в ролі капітана на містку есмінця чи лінкора, але був зацікавлений і дуже зворушений цією відзнакою.

Хоча я і не схильний до офіційних костюмів та інших формальностей (зазвичай мій одяг вільний і поношений, а костюм у мене лише один), мені припали до душі формальні процедури у Букінгемському палаці: настанови щодо того, як кланятися, як відходити назад перед королевою, як очікувати, доки вона потисне руку чи звернеться до когось. (До королівської особи не можна було торкатися чи говорити без запрошення). Я трохи боявся, що зроблю щось жахливе, скажімо, знепритомнію чи зіпсую повітря просто перед королевою, але все пройшло добре. Під час церемонії мене надзвичайно вразила витривалість королеви: до того часу, коли мене запросили, вона понад дві години стояла без жодної підтримки (того дня було нагороджено двісті осіб). Королева коротко, але сердечно звернулася до мене, поцікавилася, над чим я працюю. Я відчув, що це дуже славна, приязна людина з почуттям гумору. Виникло відчуття, наче вона — і Англія — говорили: «Ти зробив корисну, почесну справу. Повертайся додому. Усе пробачено».

Життя у медицині і прийом пацієнтів не були витіснені написанням «Зримих голосів», «Острова» чи «Дядька Вольфрама». Я й далі приймав пацієнтів у Бет-Авраамі, у «Малих сестер» та інших місцях.

Улітку 2005 року я поїхав до Англії, щоб навідати Клайва Верінґа, музиканта зі складною формою амнезії, який став головним персонажем фільму Джонатана Міллера 1986 року «В’язень свідомості». Дружина Клайва, Дебора (з якою я багато років листувався), якраз випустила чудову книгу про нього і сподівалася, що тепер я побачу, яким він став після двадцяти років жахливого енцефаліту. Клайв майже нічого не пам’ятав зі свого дорослого життя, а нові події трималися в його пам’яті не довше кількох секунд, однак він міг грати на органі й диригувати хором, так само, як робив це, коли професійно займався музикою. Він був прикладом особливої сили музики й музичної пам’яті, і я хотів написати про це. Міркуючи над цією й багатьма іншими «нейромузичними» темами, я відчував, що повинен спробувати створити книгу про музику й мозок.

«Музикофілію», як зрештою було названо книгу, було розпочато як скромний проект. Я гадав, що це буде тоненька книжечка, можливо, на три розділи. Проте коли я почав згадувати людей із музичною синестезією; з амузією, які не розпізнавали жодну музику; людей із лобно-скроневою деменцією, у яких трапляються раптові сплески чи вивільнення музичних талантів і пристрастей, про наявність яких вони не підозрювали; людей, одержимих музикою чи з одержимістю, викликаною музикою; і людей, яких переслідували «вушні черви» чи нав’язливі музичні образи або ж музичні галюцинації, книга значно розширилася.

До того ж, мене зачарувала лікувальна сила музики, відколи я побачив її дію на своїх пацієнтах-постенцефалітиках сорок років тому, навіть ще до їхнього пробудження від леводопи. Відтоді мене вражала здатність музики допомагати пацієнтам у багатьох інших станах: під час амнезії, афазії, депресії і навіть деменції.

Відколи «Капелюх» уперше вийшов друком у 1985 році, потік листів від читачів до мене почав невпинно рости, і вони часто надсилали описи того, що переживали самі. Це, так би мовити, значно розширювало мою практику поза межами клініки. «Музикофілію» (а згодом і «Галюцинації») було значною мірою розширено за допомогою деяких із цих листів і повідомлень не менше, ніж за допомогою мого листування і розмов з лікарями й дослідниками.