Стрімголов. Історія одного життя

Я старанно працював над новою книгою «Око розуму», коли мене спіткала нова низка нещасть і хірургічних випробувань. У вересні 2009 року, одразу після кровотечі у правому оці, мені довелося робити повну пересадку суглоба в лівому коліні (звичайно, це теж породило невеликий щоденник). Мені повідомили, що в моєму розпорядженні є близько восьми тижнів, щоб повністю відновити рухову здатність коліна; якщо мені це не вдасться, то нога вже не згинатиметься до кінця життя. А розрив рубцевої тканини під час розроблення коліна буде дуже болючим. «Не бравуйте, — сказав хірург. — Можете вживати усі необхідні вам знеболювальні». Ба більше, мої лікарі говорили про біль мало не у любовному ключі. «Прийміть його, — казали вони. — Пірніть у нього». Вони наполягали, що це — «цілющий біль», і для мене критично важливо упродовж найближчого часу робити все, що в моїх силах, якщо я хочу повністю відновити рухливість суглобу.

У реабілітаційному відділенні я добряче працював, день за днем збільшуючи амплітуду рухів і набуваючи сили, коли мене спіткала неочікувана неприємність: знову нагадав про себе ішіас, з яким я боровся багато років — спершу повільно, хитро, а потім його інтенсивність швидко перевершила межі всього, що мені колись доводилося переживати.

Я відчайдушно намагався продовжувати реабілітацію, бути активним, проте ішіасний біль зламав мене, і до грудня вже прикував до ліжка. Після операції на коліні у мене лишилося чимало морфіну (його допомога була неоціненна під час «цілющого» болю в коліні), але він був практично ні на що не придатний у боротьбі з невралгічним болем, що є характерним для защемлення спинномозкового нерва. (І це стосується усіх «невропатичних» болів). Стало абсолютно неможливо сидіти, навіть упродовж секунди.

У мене не було змоги сидіти й грати на роялі — це була серйозна втрата, оскільки я повернувся до гри на роялі й уроків музики, коли мені виповнилося сімдесят п’ять (написавши про те, як навіть люди літнього віку можуть опанувати нові навички, я вирішив, що настав час дослухатися до власної поради). Я пробував грати стоячи, однак це виявилося неможливим.

Я писав навстоячки, спорудивши на своєму робочому столі спеціальну високу платформу з десяти томів Оксфордського словника англійської мови, використовуючи її як опору. Також виявив, що зосередженість на письмі діє не гірше за морфій і не має побічних ефектів. Я ненавидів лежати в ліжку у пеклі болю і проводив якомога більше часу біля своєї імпровізованої конторки.

Дещо з того, про що тоді думав, писав і читав, фактично було про біль — це тема, над якою я особливо ніколи не задумувався. Мій досвід двох останніх місяців продемонстрував, що існує принаймні два докорінно несхожих між собою різновиди болю. Біль у коліні після хірургічного втручання був повністю місцевим — він не поширювався за межі колінної області і цілковито залежав від того, наскільки я розтягував прооперовані й стиснені тканини. Я міг з легкістю проградуювати його за десятибальною шкалою і, до того ж, як казали лікарі, це «цілющий біль», біль, який можна було прийняти, пройти крізь нього і здолати.

«Ішіасний» біль (це невідповідний термін) — абсолютно інший: не локальний, як на початку, а поширюваний далеко за межі ділянки, іннервованої від правостороннього ураження нервового корінця хребця L5. Це не була передбачувана реакція на стимул розтягування, як під час болю в коліні. Натомість він хапав раптовими судомами, що були досить непередбачуваними й до них ніяк не можна було підготуватися — заздалегідь зуби не стиснеш. Його глибина поза всякими мірками — виміряти його було неможливо — безмежна.

Що гірше — такий біль має унікальний емоційний компонент, який мені важко описати; йому властива мука, страждання, жах — слова, які все ж недостатньою мірою охоплюють його сутність. Невралгічний біль не можна «прийняти», не можна протистояти йому чи пристосуватися до нього. Він розчавлює людину, перетворюючи її на тремтячу, бездумну, безформну масу, і вся її сила волі, сама її ідентичність зникає у цьому болі.

Я перечитав видатну працю «Дослідження з неврології» Генрі Геда, де він протиставляє «епікритичні» відчуття (чітко локалізовані, вибіркові й пропорційні до ступеня подразнення) і «протопатичні» (розсіяні, емоційно навантажені, судомні). Складалося враження, що ця дихотомія добре співвідноситься із двома різновидами болю, який я переживав. Я подумував про те, щоб написати маленьку, дуже особисту книгу чи нарис про біль, серед іншого відродивши Гедові давно забуті поняття та розмежування. (Я у подробицях розписував свої думки друзям і колегам, проте так і не завершив задуманого нарису).

До грудня ішіас став таким нестерпним, що я більше не міг читати, думати чи писати й уперше в житті замислився про самогубство.[322]